Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

– Ні, Роане, це смішно! – відповів Еліот, коли вони зустрілися на наступний день за обідом. – Тобі просто так здалося. Всі гарненькі дівчата западають на таких як ти, імпозантних, багатих мужчин. Це правда. Але зрозумій, друже – у тебе ж є дружина! У тебе є гарна робота і тепле життя!

Роан пробував щось сказати. Але Елоіт був категоричним.

– Роман! Це можна. Але не більше. Ти надто сильно захопився цією дівкою. Такого робити не можна, мій друже! Нічого доброго з того бути не може. Тай взагалі, навіщо воно тобі? Адже, у тебе є все!

«Так, у мене є все! – з гіркотою подумав Роан. – А знав би ти, чого у мене немає! Знав би ти, що у мене немає ані сім’ї ані кохання. Що я самотній в цьому світі. Що я проміняв своє життя на кар’єру. Що гроші і слава мене зовсім не гріють. Що я іноді вже навіть і себе ненавиджу!»

Але промовчав. Він не хотів відкривати душу цьому чоловікові, котрий хоча і називався другом але їх, по суті, мало що пов’язувало. Буває інколи так. Ну що зробити. Наче б то і друзі, та погляд на речі у них були завжди різні. Цей ще зі студентської лавки звик жити так, щоб платили за нього інші. І одружився по розрахунку. І що в тому нового? Стара, як світ, справа.

Роан не осуджував друга. Але й змиритися з його поглядом також не міг. Так, він можливо, зі своїми мріями трохи переборщив. Так, йому, можливо, вартує поглянути на речі під іншим кутом.  Це теж вірно. Але все ж, він ніяк не міг згодитися з тим, що говорив Еліот.

– А знаєш, – сказав Роан, – я напевне таки не поїду на зустріч письменників в Роланед. Місто невеличке. Людей там мало. А така орда прибулих навряд чи позитивно позначиться на його спокої. Я думаю, що краще залишуся тут і буду чекати від тебе новин. Ні, я серйозно. Ну не хочу я туди і все.

Вони ще посиділи трохи. Еілоту треба було вже їхати. Йому ще треба було встигнути повернутися додому. А ще прихопити з свого улюбленця Лісі, маленького, мохнатого песика, якого він рік тому взяв у старої сусідки Сари, оскільки вона не мала куди подіти його, оскільки їхала до лікарні, з якої потім щасливо не повернулася.

– Ну що ж, відпочивай Роане! Бо я бачу, що і на тебе уже починає діяти перевтома! Головне, не берися ні за яку роботу. Трудоголік! – і він з посмішкою подав на прощання Роанові руку.