Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

Він повертався назад до себе в номер. Мужчина повністю був поглинутий думками. На нього раптово налетіло бажання якнайшвидше сісти і продовжити писати. А образ тієї незнайомки знову і знову поставав перед його очима.

Як шкода, що він сьогодні не зміг її побачити. Що поробиш. Жити треба далі. І він вже був готовий змиритися з тим, що це був лише міраж. Аж раптом, йому на зустріч йшла та сама дівчина. Вона була одягнена в літнє,легеньке плаття, якогось не ясного кольору. Але саме воно робило її неповторною. Дивно, як іноді колір одягу має значення, як він змінює погляд на людину. Як робить її іншою. І підкреслює її красу. Хоча тут було зовсім навпаки. Колір нічого не змінював. Або ж, можливо, Роан просто цього не помічав. Він наче хлопчак дивився на неї і не міг навіть сказати бодай слова. І єдине, на що він спромігся – це усміхнутися їй.

Тим часом. Дівчина проходячи повз нього, наче на кілька хвилин сповільнила хід і усміхнулася йому у відповідь. О боже, вона звернула увагу на нього. Чи може це так йому здалося? Роан не міг ніяк прийти до себе. Він стояв посеред вулиці наче вкопаний. Він обернувся і поглянув вслід. Вона йшла в вітер легенько грався з її темно-русявим волоссям. Ось вона – його русалка. Його муза. Його хвороба.