Читати книгу - "Поки ми мовчимо, The wandering pen"

Телефон задзвонив тоді, коли вони саме вечеряли.
Номер — невідомий. Але не зовсім чужий.
Вона побачила по його обличчю, що це щось важливе. Занадто важливе.
Він вийшов на балкон. Говорив коротко. Різко. Стисло.
Потім — довго дивився в небо. І мовчав.
— Хто це був? — спитала вона, коли він повернувся.
— Командир. Сказав, що… можливо, мене повернуть. Знову.
Вона не відповіла одразу. Просто кивнула. Як людина, якій знесло дах — але вона ще тримається.
— Це коли?
— Ще не точно. Але… найближчим часом.
Вони сиділи мовчки.
Годину. Можливо, більше.
Потім вона сказала:
— Знаєш, я колись боялась, що ти не повернешся. А тепер боюсь, що ти поїдеш знову. І я вже не зможу жити, знаючи, що десь там — ти. І я не біля тебе.
Він стис її руку.
— Якщо поїду — я не забуду. Якщо залишусь — я не втечу. Але вибір — не в моїх руках.
— А що — в твоїх?
Він подивився на неї.
— Те, що я залишаю з собою. І це — ти.

Він почав збиратись мовчки.
Не як тоді, коли поїздка була тимчасовою.
Цього разу — ніби знав: далі буде інше повітря, інше небо. І можливо, вже не “разом”.
Вона сиділа на краю ліжка. Спостерігала. Не за речами. За ним.
Як він кладе футболки.
Як перегортає паспорт.
Як дивиться на її кухоль на столі й ледь посміхається.
Так, ніби хоче щось сказати, але не говорить.
— Може, не їдь? — сказала вона нарешті. Не як благання. Як подих.
— Якщо скажеш “не їдь” — я залишусь, — відповів він. — Але ніколи собі цього не пробачу. Бо знаю: мушу.
Вона підійшла. Торкнулась його руки.
— Я не скажу. Бо люблю не так. Я не про те, щоб тримати. А про те, щоб чекати.
Він обійняв її довго. Як перед бурею.
Пальці запам’ятовували кожен дотик, ніби востаннє. Але не казали “прощавай”.
На вокзалі вони не плакали.
Він стояв біля дверей вагона. Вона — трохи осторонь.
Він подивився на неї.
— Я повернусь. Але не обіцяю, що буде легко.
— Я не обіцяю, що буде просто чекати. Але я — тут.
Він кивнув. І пішов.

Вона стояла ще довго.
Поки двері не зникли. Поки звук потяга не розчинився. Поки не залишилось нічого.
Крім повітря.
Яке пахло ним.
І тишею.
Яку тепер треба було навчитися чути знову — на самоті.
А потім повернулась додому. І вперше — не впала. Просто йшла. Повільно.
І в кишені стискала його ключ.
Не до дверей. А до себе.