Читати книгу - "Поки ми мовчимо, The wandering pen"

Тиждень після від’їзду був майже беззвучним.
Вона жила механічно:
Прокидалась. Пила каву. Дивилась на його чашку, але не торкалась.
Йшла на роботу. Усміхалась. Відповідала “все добре”, навіть коли не знала, що саме в ній добре.
Аж одного дня — світ став тьмяним.
Не емоційно. Фізично.
Запаморочення. Тиск. Лікарня.
— Перевтома, — сказали. — І, можливо, психосоматика. Вам треба… більше відпочивати.
Вона лежала під крапельницею й дивилась у стелю.
Думала: цікаво, чи він зараз теж лежить. Десь. Але не під крапельницею. А під небом.
Коли її забирала подруга, Лія трималась спокійно. Але вдома — вперше за довго — розплакалась. Беззвучно.
Не ридала. Не голосила. Просто текли сльози.
Бо ті, хто тримаються найдовше — завжди плачуть пізніше за всіх.
Наступного дня, коли вона повернулась із магазину, біля дверей лежала невелика коробка.
Без підпису. Без маркування.
Просто коробка.
Вона відкрила.
І завмерла.
Усередині — стара, трохи зношена військова беретка.
Її пальці одразу впізнали тканину.
Під нею — лист. На згині — засохла пляма, схожа на щось буре.
“Я не знав, як сказати це словами.
Але я живий.
Я не герой, не приклад, не світло.
Я просто хочу, щоб, коли ти побачиш це, ти знала: я пам’ятаю.
Тебе.
І все, що залишив — лишив не тому, що пішов. А тому, що мав.”
Лія не зомліла. Не схлипнула.
Вона взяла беретку. Пригорнула до грудей. І вперше за всі ці дні — заснула.

Після коробки нічого не змінилося.
Але змінилось усе.
Лія прокидалась — і вже не очікувала дзвінка. Але й не боялась його.
Кожен ранок був, як кава без цукру — гіркий, але теплий.
Вона перестала відкладати життя. Почала знову прибирати, планувати, жити.
На поличці лежала його беретка. Вона не ховала її в шафу. Не клала в скриньку. Просто — залишила на видному місці.
Як частину інтер'єру. Як частину себе.
Вона читала більше. Писала менше.
Повернулась до старих звичок: довгих прогулянок, какао з маршмелоу, гортання газет, яких ніхто не читає.
Іноді ловила себе на думці, що говорить подумки з ним:
“Сьогодні був дощ. Такий самий, як тоді.”
“Я купила твій соус. Знову надто гострий.”
“Твоя чашка потріскалась. Але я не викинула.”
Увечері, після роботи, вона поверталась додому і вмикала світло в усіх кімнатах.
Не тому, що боялась темряви.
А тому, що вірила: можливо, світло знайде його швидше, ніж її повідомлення.
В один із днів вона почала вишивати.
Нитками. Повільно. Сторінка за сторінкою. Як щоденник — тільки мовчазний.
Перший стібок — зелений. Колір трави, якою він колись торкався її руки.
Другий — сірий. Колір форми.
Третій — теплий жовтий. Її, ще не зів’яле, сонце.
Вона не знала, що вийде. Але знала: кожен рух — це рух до нього.
Минув місяць.
А потім ще один.

Ніхто не дзвонив. Нічого не приходило.
Але Лія вже не рахувала дні.
Вона просто жила.
У неділю вона ходила на ринок.
Купувала хліб, який він любив. І яблука — кислі, як ті, що крали в дитинстві.
У понеділок — пила каву на підвіконні.
У вівторок — сміялася з подругою. Не голосно. Але по-справжньому.
Беретка все ще лежала на полиці.
Але тепер — як частина її простору, а не як нагадування про втрату.
Вона більше не шукала його в кожному кроці. Але коли чула радіо, де говорили про війну — серце стискалося. Тихо. Без паніки.
Вона навчилась жити не для того, щоб чекати.
А для того, щоб пам’ятати.
І якщо пощастить — розділити цю пам’ять з ним. Колись.