Читати книгу - "Як я стала велетнем , Вікторія Беше"

       Медпункт пахнув йодом, м’ятою, ліками і трохи — домом. Не знаю чому, але цей запах нагадав мені мамині руки, коли вона лікувала мої садна в дитинстві. Мені було боляче, але ніколи так, як у той момент. Медсестра, кремезна пані з добрими руками, оглянула мене, обережно натискаючи на живіт і ребра.

— У тебе синці, але нічого серйозного. Дам тобі знеболююче. А ще — порада: наступного разу не підставляйся під кулаки. Гаразд?

Я кивнула, не знаючи, чи сміятися, чи плакати. Я нічого такого не робила, щоб підставлятися під кулаки. Ная вже сиділа на кушетці й кришила печиво, яке знайшла в кишені. Вона махнула мені рукою:

— Я ж говорила, що в нормі. У смітнику було не так і погано... Тепер точно матиму, що згадати на старість.

— Доню, ти помила руки?

«Доню... Мені не почулося — Інна Іванівна, мама Наї. Але чому вона це приховувала?» — думала я, вдивляючись в обличчя класної керівниці. Вона виглядала суворою, спокійною, але від мене не сховалося те, що вона трохи розгублена.

— Звісно, мамо, я ж була у смітнику! — тим часом відповіла їй моя подруга.

— Правильно, ти була у смітнику, а отже — повна мікробів! Тримай. — Інна Іванівна протягнула їй ключ. — Це ключ від моєї шафи. Там ти знайдеш у що переодягнутися, шампунь і мило. Можеш прийняти душ у спортзалі, але не забудь закрити двері, щоб до тебе ніхто не зайшов.

— Добре.

— Доню, я люблю тебе! — сказавши це, керівниця чомусь почервоніла, як рак.

Ная мовчки пішла з медпункту. До мене підійшла Христина — до цього вона сиділа на стільці в кутку. Її лице було бліде, губи стиснуті.

— Укус серйозний, — мовила медсестра, оглядаючи нападницю. — Потрібно накласти шви.

— Накласти шви? — ми всі були здивовані. І я не можу сказати, хто більше: я, нападниця, Христина, чи, може, сама медсестра.

— Я б не радила тобі так захищати друзів, дівчинко, — сказала медсестра, продовжуючи робити свою роботу.

— Але ж вона... Я не могла інакше... — Христина підняла очі. — Так, ви маєте рацію. Вибачте. І... ти мене вибач. Я перестаралася.

— Все добре, — відповіла нападниця, ховаючи погляд. Подруга поплескала її по спині, продовжуючи стояти з гордо піднятою головою. — Я також перестаралася...

Якийсь час ми мовчали. Я, чесно кажучи, думала, які у Христини міцні зуби, медсестра зашивала рану, а Інна Іванівна, зателефонувавши комусь, вийшла у коридор.

«Моя мама також би так зробила, — подумала я, згадуючи її світлу посмішку і розумний погляд. — Мама ніколи не вирішувала серйозні питання в чиїйсь присутності».

Згодом керівниця повернулася до нас:

— Катерино Степанівно, ви закінчили з Поліною?

«Поліна? Нападниця? Інна Іванівна її знає?» — думала я, продовжуючи бачити обличчя мами в обличчі класної керівниці.

— Так, — почула я голос медсестри.

— Добре. Поліно, Сніжано, пройдіть зі мною!

Дівчата слухняно вийшли за нею, ми з Христиною переглянулися.

       Ми сиділи мовчки, а Катерина Степанівна пригостила нас м’ятними цукерками.

«Ось звідки запах м’яти», — подумала я, у той час як класна керівниця повернулася, тримаючи Наю за руку.

— Поліна зі Сніжаною написали письмові пояснення й обіцяли більше не заробляти так гроші. Я поділилася з ними, де можна підзаробити цілком законно, і пообіцяла, що не передам справу до міліції — цього разу. Але це буде перше й останнє попередження. Наступного разу — офіційно.

— Ви їх пожалкували? — тихо спитала Христина.

— Ні, це зовсім інше — я дала їм шанс. А кожен шанс — це маленьке віконце у краще «я». Можливо, колись вони захочуть ним скористатися.

Ми мовчали, Катерина Степанівна лише посміхнулася, чомусь підморгуючи керівниці.

— О-о-о! Так, забула... Ходімо. Я знаю місце, де морозиво подають із теплим чаєм. І мовчати там можна, і говорити. Як захочете.

— Але ми ж у школі… — почала я.

— Інколи після бурі варто дозволити собі трохи тепла. Ви сьогодні були дуже відважні. Але головне — ви не стали жорстокими у відповідь. Це варте набагато більше, ніж відмінна поведінка.

— Я була жорстокою! — заплакала Христина.

До неї підійшла медсестра й, ніжно погладивши по щоці, сказала:

— Що ти?! Ти не була жорстокою, просто перестаралася, захищаючи подругу. Все добре, не плач! Все добре. Просто віднині все розповідайте класній керівниці, добре?

— Добре, — Христина продовжила плакати, і я заплакала разом з нею.

— Що ж, — нарешті сказала я, витерши сльози маминим светром. Так, тоді я також була в її светрі, лише у жовтому. — Ходімо їсти морозиво! Якраз буде час вам усе розповісти.

— Ная вже все мені розповіла дорогою, — з теплотою у голосі відповіла вчителька. — Ми просто поїмо морозиво і відпочинемо. Катерино Степанівно, вам купити м’ятне морозиво? Я вам занесу додому.

— Так, звичайно, буду приємно вдячна.

— Вона наша сусідка, — тихо прошепотіла Ная, але ми всі почули.

Дорослі засміялися, а я зітхнула з полегшенням. Я ще не була велетнем, але знову стояла на ногах.

       Морозиво того дня було звичайне. Але чай… справді — як магія.