Читати книгу - "Номер нуль"

— А яким же чином усе це можна викрити? — спитав Палатино.

— Дуже просто, — відповіла Майя. — Скажімо, приходять у заклад повечеряти двоє податкових інспекторів (наприклад, пара, чоловік та жінка, удавши молодят), вечеряють, роззираючись довкола, зауважують, що, окрім них, там лише ще двоє відвідувачів. Наступного дня податкова приходить робити перевірку і виявляє, що вибито сотню чеків, — і подивимося, що скаже на це господар.

— Не так усе просто, — зауважив я, — інспектори прийдуть туди, скажімо, о восьмій. Але хай скільки вони там їстимуть, все’дно о дев’ятій муситимуть піти геть, бо інакше викличуть підозри. Хто засвідчить, що з дев’ятої до опівночі не було сотні відвідувачів? Тоді треба, щоб прийшли три чи чотири пари, аби вони були присутні у закладі увесь вечір. Потім, якщо наступного ранку прийде ревізія, що тоді буде? Податківці радіють, коли знаходять того, хто приховує прибутки, але що вони робитимуть з тими, хто декларує зайвий? Вони ж можуть сказати, що касовий апарат заїло. То що робитимеш? Влаштуєш ще одну ревізію? Господарі не дурні, вже знають податківців в обличчя й у вечір перевірки не підроблятимуть чеки. Або ж податківці муситимуть перевіряти їх щовечора, залучивши ціле військо інспекторів, щоб ходили попоїсти піци, а за рік доведуть заклад до банкрутства. Але, радше за все, інспектори втомляться раніше, тим паче, що їм не бракує інших справ.

— Отже, — мовила Майя ображено, — хай податківці вигадують виверти, а ми лише повідомимо про шахрайство?

— Гаразд, — мовив до неї Сімей добродушно, — я вам розповім, що буде, якщо ми напишемо про таке дослідження. По-перше, налаштуємо проти себе податкову, якій ви дорікатимете, що вони не зауважили шахрайства, — а то народ мстивий, тож відплатять як не комусь із нас, то нашому Командорові — безперечно. А з іншого боку, як ви самі казали, є каморра, тріада, ндрагетта[78] чи бозна-що іще, ви гадаєте, вони сидітимуть склавши руки? А ми спокійнесенько сидітимемо тут, чекаючи, поки нас підірвуть? Зрештою, знаєте що? Наші читачі радо й недорого пообідають у піцерії, яка має назву, як у детективах, у «Солому та сіно» посуне купа телепнів, а ми, урешті-решт, збагатимо їх. Отож — у грубу цю ідею. Вгамуйся й повертайся до гороскопів.

VII 

Середа, увечері 15 квітня

Майя була майже безтямна, тож я наважився підійти до неї, коли вона виходила. Навіть не усвідомлюючи того, я взяв її під руку.

— Не ображайтеся, Майє. Ходімо, я проведу вас додому, а дорогою чогось вип’ємо.

— Дякую. Я мешкаю біля зрошувальних каналів. Там чимало невеличких барів, я знаю один, де подають пречудовий коктейль «Белліні»[79], я страшенно його люблю.

Коли ми вийшли на вулицю Ріпа Тичинезе, я вперше побачив зрошувальні канали. Певна річ, я чув про них, але гадав, що вони усі під землею, а натомість я ніби в Амстердамі опинився. Майя з гордістю розповіла, що колись Мілан справді скидався на Амстердам, помережаний каналами аж до центру. Мабуть, це було чудово, тому Стендалю тут так подобалось. Але згодом із санітарних причин канали позакривали, лише кілька ще лишилося — із смердючою водою, а колись тут уздовж берега прали білизну. Але якщо пройти углибину, то ще можна знайти невеличкі місцини, де стоять старі будинки із суцільним балконом на цілий поверх.

Навіть такі будинки були для мене лише flatus vocis[80], чи то нагадували ілюстрації з п’ятдесятих років, коли я був редактором енциклопедій і мусив писати про виставу “El nost Milan”[81] Бертолацці у Пікколо Театро[82]. Але й тоді я гадав, що такі будинки існували лише у дев’ятнадцятому столітті.

Майя розреготалася.

— У Мілані ще безліч будинків із суцільними балконами, але зараз вони не лише для бідноти. Ходім, я покажу тобі.

Вона привела мене у подвійне дворище.

— Тут відреставрували увесь перший поверх, на ньому розташовуються крамнички, які належать дрібним антикварам, — насправді то лахмітники, які бундючаться й деруть великі гроші, а ще — ательє художників, які прагнуть слави. Все це тепер лише для туристів. Але оті два горішні поверхи досі такі, як колись.

Я побачив, що горішні поверхи оточені залізними перилами, а двері відчинялися на балкон, тож спитав, чи ще хтось досі сушить на них білизну.

Майя усміхнулася.

— Ми ж не в Неаполі. Тут майже все відреставроване, колись сходи виходили просто на балкон, саме крізь них був вхід у будинок, а в глибині будинку був один туалет на кілька сімей, та й той по-азійському, на долівці, а про ванну та душ годі було й мріяти. Зараз усе перероблено для багатих, у деяких квартирах є навіть джакузі, й коштують вони силу-силенну грошей. Але не ті, де мешкаю я. У мене однокімнатна квартира, зі стелі капає вода, й слава Богу, що там викопали яму для унітаза та душової, але я обожнюю цей квартал. Певна річ, невдовзі й там усе перебудують, а я переїду, бо не маю змоги сплачувати оренду. Хіба що «Завтра» вийде в світ якнайскоріше й стане на ноги. Лише сподіваючись на це, терплю такі злидні.

— Не ображайтеся, Майє, але ж цілком очевидно, що на етапі розігріву видання треба збагнути, про що слід писати, а про що — ні. А з іншого боку, Сімей відповідальний перед газетою та видавцем. Може, коли ви писали про пристрасну дружбу, годилося все, але тут усе інакше, ми ж створюємо щоденну газету.

— Саме тому я сподівалася покинути усе те любовне сміття, прагнула стати справжньою журналісткою. Та, мабуть, я невдаха. Я не закінчила університет, бо допомагала своїм аж до їхньої смерті, а потому було запізно братися до освіти знову. Я мешкаю у конурі, мене ніколи не пошлють спецкором, скажімо, у Перську затоку... А що я роблю? Пишу гороскопи, висміюючи легковірних читачів. Хіба я не невдаха?

— Ми ж лише розпочали. Коли все налагодиться на постійній основі, така, як ви, працюватиме в іншій царині. Ви нещодавно подали кілька цінних ідей, ви сподобалися мені та й, гадаю, Сімеєві теж.

Я знав, що кажу їй неправду, я мав би сказати їй, що вона зайшла у вузеньку вуличку,