Читати книгу - "Троє у човні (якщо не рахувати собаки)"

Я думав про Кінґстон, чи «Кінінґестун», як він називався у ті часи, коли в ньому коронували саксонських королів. Десь тут перейшов річку великий Цезар, і неподалік на схилах розташували свій табір римські легіони. Здавалося, Цезар, як пізніше і Єлизавета[5], був усюди. Щоправда, він був більш розсудливим, ніж королева Бесс, і не бігав по пивницях.

Ця Непорочна Королева Англії просто обожнювала пивниці. Навряд чи можна знайти більш-менш привабливий заклад у десяти милях довкола Лондона, де вона не бувала б — чи зупинялася на ніч, чи просто інколи зазирала. Мені цікаво: якщо припустити, що, скажімо, Гарріс почав нове життя, став великою і поважною людиною, наприклад прем'єр-міністром, а потім помер, чи стали б на пивницях, де він полюбляв посидіти, писати: «Тут Гарріс випив кухоль пива», «У цьому будинку 1888 року Гарріс випив дві чарки холодного шотландського віскі» чи «Звідси Гарріса виперли у грудні 1886 року»?

Ні, таких пивниць виявилося б надто багато. Популярними стали б місця, в яких Гарріс ніколи не побував. «Єдиний будинок у Південному Лондоні, де Гарріс ніколи нічого не випив». Люди табунами бігли б туди, щоб поглянути, що могло стати цьому причиною.

Як нещасний недоумкуватий король Едві[6] мав би ненавидіти Кінінґестун! Він навіть не в силах був витримати бенкет після коронації. Можливо, він не здолав би кабанячу голову, нафаршировану льодяниками (як на мене, то я знайшов би з нею спільну мову), або перебрав вина чи меду, але він нишком покинув бучний бенкет, щоб викроїти якусь годинку під місячним сяйвом для своєї коханої Ельдживи.

Можливо, стоячи біля вікна і тримаючись за руки, вони споглядали, як купається в річці місяць, і ледь чутно було, як з далекого покою долинають незбагненний шум і гамір галасливого бенкету.

А потім мерзотні Одо і Сент-Дустан[7] брутально вриваються в тиху кімнату, жорстоко глумляться над красунею-королевою і забирають бідолашного Едві назад до крикливого п'яного натовпу.

Багато років потому під звуки бойових маршів поховали останніх саксонських королів, а з ними і їхні бурхливі застілля, і на якийсь час слава Кінґстона згасла. Та коли Гемптон-Корт[8] став резиденцією Тюдорів і Стюартів[9], коли вздовж берега вишикувались королівські човни, а галантні кавалери у яскравих накидках чванливо спускалися по східцях до переправи, гукаючи човняра, вона засяяла з новою силою.

Багато з довколишніх будинків дуже промовисто нагадують про ті дні, коли Кінґстон був королівським містечком і вся придворна знать зупинялася в них, щоб бути ближче до свого короля. Цілісінький день довгою дорогою до воріт палацу снували миловидні обличчя, супроводжувані брязкотом металу, цокотом кінських підків та шелестінням шовку і велюру. Все в тих великих просторих будинках з еркерами, заґратованими вікнами, камінами та стрімкими дахами нагадує про часи панчіх та камзолів, вишитих перлами корсажів та незбагненних клятв. Їх зводили в ті часи, коли «знали, як будувати». Міцна червона цегла з роками ставала ще міцнішою, а їх дубові сходи не скриплять і не риплять, коли ви хочете непомітно спуститися, щоб вас ніхто не почув.

Говорячи про дубові сходи, я пригадав чудові різьблені дубові сходи в одному з будинків Кінґстона. Тепер там якась крамниця на торговиці. Але колись, вочевидь, це був особняк якоїсь поважної персони. Одного дня мій приятель, який живе у Кінґстоні, пішов туди, щоб купити капелюха. Ні про що не думаючи, він одразу ж дістав із кишені гроші і заплатив за нього.

Крамар (знайомий мого приятеля) спочатку був трохи збентежився, але швидко опанував себе. Внутрішній голос йому підказував, що потрібно щось зробити, аби мій приятель на цьому не зупинявся. Він запитав нашого героя, чи не бажає той поглянути на прекрасний різьблений старий дуб. Мій приятель відповів, що чому б і ні, тож крамар повів його через крамницю до сходів, які вели до будинку. Балюстрада була справжнім витвором мистецтва, а стіни вздовж сходів були облямовані різьбленими дубовими панелями, яких не посоромився б жоден палац.

Зі сходів вони пройшли до вітальні. Це була простора світла кімната, обклеєна яскравими, на блакитному тлі, паперовими шпалерами. Більше чогось визначного в кімнаті не було, тож мій приятель не міг зрозуміти, для чого його сюди привели. Власник крамниці підійшов до стіни і постукав по шпалерах: почувся дерев'яний звук.

— Дуб, — пояснив він, — все довкола — різьблений дуб. Аж до самої стелі. Такий самий, як ви бачили на сходах.

— О, великий Цезарю! Чоловіче добрий, — по-дружньому дорікнув мій приятель, — чи не хочете ви сказати, що оцими блакитними шпалерами ви заклеїли увесь різьблений дуб?!

— Саме так, — почув він у відповідь. — Мені це обійшлося досить недешево. Спочатку ж довелося все покривати шпунтованими дошками. Зате тепер кімната виглядає весело. Раніше вона була надто похмурою.

Не можна сказати, щоб я аж дуже осуджував того чоловіка (йому від того, поза всяким сумнівом, значно легше). Якщо взяти до уваги те, що він — звичайний крамар, який намагається сприймати життя якомога простіше, а не якийсь там звихнутий на старовині маніяк, то він, безперечно, мав рацію. Звичайно, різьблений дуб виглядає дуже гарно. І навіть самому хотілося б десь трішки його мати. Але, безперечно, коли ви серед нього живете, він починає гнітити. Особливо це стосується людей, котрим він не дуже до вподоби. Здається, ніби живеш у церкві.

Найсумніше в цій історії те, що чоловікові, цілком байдужому до різьбленого дуба, дісталася вітальня, повністю ним оздоблена. Водночас тим, хто насправді цінує його, доводиться платити величезні гроші, щоб його придбати. Так чомусь улаштований цей світ: один має те, чого він не хоче, а в інших є те, чого саме хоче він.

В одружених чоловіків є дружини, але щось не дуже схоже на те, щоб вони їх жадали. А тим часом молоді парубки обливаються від горя сльозами, нарікаючи на долю, що вони дісталися не їм. У бідних людей, котрі заледве зводять кінці з кінцями, по восьмеро цілком здорових дітлахів. А багаті поважні подружжя не мають жодного, кому лишити свої статки, і так бездітними і помирають.

Або взяти панянок з їхніми залицяльниками. Панянки ніколи не хочуть хлопців, котрі до них залицяються. Вони кажуть, що ті їм непотрібні, щоб вони дали їм спокій, і чому б їм не піти до міс Сміт чи міс Браун — вони вже далеко