Читати книгу - "Незнайомка з Вілдфел-Холу"

– Прошу вибачення! – вигукнув він. – Це панночки мене супроводжують, а не я їх. Всі вже бачили ту чарівну незнайомку а я ні, от я й попросив Розу піти зі мною до Холу і представити мене. Вона сказала, що без панни Елізи не піде, тож я побіг до вікарія і прихопив її; йшли ми собі, пообнімавшись, мов пара закоханих, аж тут ти нагодився й забрав її від мене, та ще й хочеш візиту мене позбавити. Повертайся до своїх ланів і до своєї рогатої худоби, ти, незграбо; ти не здатний спілкуватися з таким вишуканим товариством, як наше, бо ми полюбляємо стежити за сусідами, зазирати в їхні потаємні закутки, винюхувати їхні таємниці та ганьбити їхню репутацію, коли побачимо, що вона ще не заплямована, – такі вишукані джерела втіхи не для тебе.

– Хіба ви обоє не можете піти з нами? – спитала Еліза, проігнорувавши останню частину промови.

– Так-так, обоє! – вигукнула Роза. – Що більше людей, то веселіше – і я певна, що нам потрібна буде вся наша бадьорість і запал, аби трохи звеселити ту велику темну похмуру кімнату з її вузькими ґратчастими вікнами і старими меблями, – якщо тільки господиня знову не поведе нас до своєї студії.

Тож ми пішли разом. Відчинила нам кощава стара служниця, яка провела нас до тієї кімнати, яку Роза описала мені, як місце дії її першої зустрічі та знайомства з місіс Грем. То був досить просторий і високий покій зі старосвітськими вікнами; стеля, панелі і полиця на коминку були зроблені з чорного дуба – полиця оздоблена вишуканою, та не дуже майстерною різьбою, – того ж кольору були столи, стільці та стара шафа, напхана книгами, і кабінетний рояль.

Пані Грем сиділа в жорсткому кріслі з високою спинкою; кошик із шитвом лежав на маленькому круглому столику, а біля неї стояв Артур – спершись ліктем на коліно, він читав їй уголос, а вона тримала руку у нього на плечі й неуважно гралася його довгими хвилястими кучерями. Обоє були таким приємним контрастом із похмурим інтер’єром покою, що я аж замилувався ними, втім, цю картину можна було спостерігати лише протягом декількох коротких секунд, коли Рейчел прочинила двері, впускаючи нас. Хтозна, чи рада була нас бачити пані Грем – було щось невимовно холодне в її тихій, спокійній ввічливості; але я не розмовляв з нею багато. Розташувавшись біля вікна, я погукав до себе Артура, і ми почали бавитися з Санчо, тоді як панночки не давали спокою місіс Грем своєю пустою балаканиною; а брат мій сидів навпроти неї, схрестивши ноги і тримаючи руки в кишенях бриджів, відкинувшись на спинку стільця і пильно дивлячись то в стелю, то просто на господиню (та ще й у такий спосіб, що я відчув досить-таки сильне бажання випхати його втришия), то насвистуючи уривок улюбленої мелодії, то втручаючись до бесіди або заповнюючи паузу якимось надзвичайно зухвалим запитанням чи зауваженням. Якось він сказав:

– Мене страшенно дивує, пані Грем, що ви обрали для помешкання такі руїни. Якщо ви не могли найняти й відремонтувати весь цей замок, то чому б вам було не винайняти охайний маленький котедж?

– Може, я надто вже горда, містере Фергусе, – відповіла вона, всміхаючись, – але цей замок має чимало переваг перед котеджем – по-перше, покої більші й просторіші, по-друге, чимало вільних приміщень, які можуть служити комірчинами, та й платити за них не треба; і вони дуже стають у пригоді в дощові дні, коли мій малюк не може вийти надвір і натомість бігає по них; крім того, тут є сад, у якому він може гратися, а я працювати. Бачите, я вже дещо зробила для поліпшення тутешньої обстановки, – показала вона у вікно. – Он у тому кутку є грядка молодої городини, ось тут зацвіла сон-трава і кілька пролісків, а там розпускається жовтий крокус.

– А як ви можете миритись із ситуацією, коли ваші найближчі сусіди перебувають на відстані двох миль і ніхто не заходить до вас, ба навіть не проходить мимо? Роза у такому місці збожеволіла б. Вона не може жити, якщо не побачить щодня кільканадцять нових суконь і капелюшків, не кажучи вже про людей, що їх носять; а ви можете сидіти біля цих вікон цілий день і не побачити нікого, крім бабуні, що несе яйця на базар.

– Я не певна, що самотність цього місця не була однією з його головних приваб. Я не знаходжу жодного задоволення у тому, аби спостерігати крізь вікно за людьми; і мені подобається тиша.

– О! ви ніби хочете сказати, що ми повинні перейматися власними справами і дати вам спокій.

– Ні, друзів я рада бачити в своєму домі. Ніхто не може бути щасливим у вічній самотності. Тож якщо ви прийшли до мене як друг, пане Фергусе, я вас щиро вітаю, якщо ж ні, то, зізнаюся, вам краще триматися подалі.

Після цього звернулася з якимось зауваженням чи то до Рози, чи до Елізи.

– До речі, місіс Грем, – помовчавши, озвався Фергус, – ідучи сюди, ми обговорювали питання, яке ви легко можете для нас вирішити, оскільки воно вас-таки і стосується. Річ у тому, що ми часто балакаємо про вас, адже декому з нас і робити немає чого, як теревенити про сусідів, тож нова людина стає для нас неоціненним джерелом розваги. Отже хотілося б, аби ви з’ясували нам ось які питання…

– Прикуси язика, Фергусе! – вигукнула Роза, яку лихоманило від страху й гніву.

– Не буду, кажу тобі. Питання, які вас просять з’ясувати, ось які: по-перше, де ви народилися, звідки походите й де мешкали раніше. Дехто каже, що ви – іноземка, а дехто – англійка, одні кажуть, що з півночі, другі – що з півдня, а треті…

– Добре, містере Фергусе, я вам скажу. Я – англійка, тож не розумію, чому хтось повинен сумніватися у цьому, а народилася у сільській місцевості, ні на крайній півночі й ні на півдні нашого щасливого острова; і саме в селі я й провела більшу частину свого життя. Сподіваюся, ви задоволені, бо я не в гуморі, щоб відповідати на такі запитання.

– А ще нам хотілося б знати…

– Ні, жодних запитань! – засміялась вона, а тоді покинула своє місце й, сівши біля нас із Артуром, спробувала залучити мене до розмови.

– Пане Маркгаме, – сказала вона, у той час як