Читати книгу - "Заложна душа"

— Нехай буде, тато, як ідеться — на все воля Божа!

На ці слова чоловік тяжко позіхнув, витер піт із обличчя, глянув у степовий простір, що без краю розкинувся довкола, і глухо повторив:

— На все воля Божа...

...Через півгодини вони вже їхали верхи на конях. Оксана напрочуд добре трималася у сідлі, хоча батько постійно озирався із турботою на неї. Іноді він доставав із кишені великий компас, щось довго мудрував над ним, дивився на сонце і напружено поглядав у степ. Декілька разів він зупиняв коня, озирався навкруги, і обличчя його хмурилося. Оксана мовчки дивилася на батька, видно було, що вона намагалася не турбувати його зайвий раз.

Під вечір мандрівники доїхали до неглибокого яру, порослого низькими тополями. Батько зіскочив із коня, допоміг зійти Оксані і невесело промовив:

— Доведеться на ночівлю збиратися — здається, ми трохи збилися зі шляху. Він витягнув із тороків баєву юпку і дбайливо накинув доньці на плечі, потім заходився збирати хмиз для вогнища.

За годину вони мовчки сиділи біля вогнища, ретельно прикритого від сторонніх очей розтягнутою батьковою киреєю. Над багаттям булькотів казанок із юшкою. Дівчина помішувала його дерев'яною ложкою, час від часу кидаючи стурбовані погляди на батька. Той замислено смоктав люльку, і тяжкі думи креслили його чоло різкими зморшками.

Здавалося, що вони бояться навіть звертатися один до одного, аби не порушити тишу і не привести до руху у темряві якісь незнайомі і незбагненні зловісні сили.

Нарешті Оксана зняла із вогнища казанок, поставила його на рушник і нарізала кілька окрайців хлібу.

— Помолимося, доню, — сказав батько, і вони почали промовляти "Отче наш", старанно вимовляючи слова... Молитву перервав тріск у гущавині. Обоє перезирнулися і застигли, напружено прислуховуючись. Звук повторився, але тепер значно ближче. Батько підхопився, миттєво вийнявши з-за пояса пістоль, і звів курок.

— Хто ти, дух чи людина? Виходь до світла! — грізно наказав він і націлив зброю у темряву.

Знову запала тиша, чоловік повторів свій наказ.

— Не стріляйте, пане! А чи не бачили ви табунника Трохима? — донісся до них хлоп'ячий голос.

— Давай виходь сюди! — вже м'якше наказав чоловік.

На галявині з'явився подертий і змарнілий Чіпка. Він трохи підозріло косився на пістоль, але, побачивши легку посмішку дівчини, підбадьорився і перехопленим голосом пронидів:

— Хліб та сіль!

Чоловік непомітно посміхнувся під густими вусами і робленим суворим голосом відповів, щось пригадавши:

— Хліб та сіль, а ти у порога постій!

— Мені не можна, я з ложкою! — почувши знайому приповідку, зовсім полегшено відповів Чіпка. На доказ своїх слів він покопирсався у шкіряному чабанському гамані, який примудрився не загубити під час своїх мандрів, і витяг з одного відділення, прикрашеного різними залізними набійками та блискітками, велику дерев'яну ложку.

— Еге! Бачу, ложка в тебе гетьманська! — тут уже чоловік не зміг стримати широкої посмішки, а Оксана і зовсім хихикнула у долоні.

— Ну що ж робити! Сідай і ти до нашої вечері. — Чоловік кивнув до Чіпки.

Хлопець, як і годиться, чемно подякував і неспішно почав набирати ложкою гарячу рідину, хоча у самого всі тельбухи скручувало від голоду.

— Як звуть тебе, малий? — спитав чоловік. Чіпка назвав себе. Чоловік коротко сказав, як звуть доньку, а себе велів називати паном Вербовським. Поява хлопця прийшлась Олені та батькові до душі. Сам малий поводився напрочуд статечно, і віяло він нього якоюсь надійністю, що і степ відразу здався не таким вже чужим та байдужим.

Після вечері пан Вербовський подивився на хлопця і запропонував:

— А ну розкажи, бурлаче, за якими такими справами степом мандруєш?

Чіпка подивився на чоловіка, який зовсім доброзичливо звертався до нього, на дівчину, що весело посміхалася, немов сестра рідна, і розказав свою історію, починаючи від знайденого вершника у степу і до геройської загибелі зимівчан.

Чим більше він розповідав, тим більш похмурим ставало обличчя пана Вербовського, тим жорсткіше прикушував він вишневий чубук люльки.

— Да, хлопче, кепські справи у степу робляться! — тільки й промовив він. — Ну що ж, товариство, будемо спати лягати.

Оксана лягла на згорнуту баєву юпку і вкрилася великою хустиною, а малому пан Вербовський кинув свою кирею:

— Спи, малий, а я поки що біля вогню повартую...

Чоловік присів зручніше, примостившись спиною до стовбура і поклав перед собою пістолі та шаблю...

* * *

Пробудив їх батько Оксани перед світанком. Почав ладнати суми до коней. Чіпка і собі приладнав гаман і став, очікуючи, що накаже суворий пан Вербовський. А до нього вже Оксана підійшла і щось на вухо лагідно зашепотіла. Батько декілька разів на хлопця озирнувся, головою декілька разів заперечливо хитнув, але Оксана настійливо прохала, і нарешті зглянувся пан Вербовський на Чіпку, який немов горобчик на босих ногах переминався, і сказав:

— А що, бурлаче, помандруєш із нами? Може, і Трохима твого десь надибаємо. Де Суха балка, знаєш?

На ці слова хлюпнув носом малий і відповів:

— А що ж, може, і я вам у нагоді стану. Саме там Трохим і запропастився, а як туди добратися, я знаю...

Пан Вербовський кивнув, підсадив на коня Олену, сам на чалого злетів; легко, немов торбинку із вовною, підхопив Чіпку і посадив поперед себе на сідло.

— Ну, з Богом! — тихо сказав він, і мандрівники рушили в туман.

Невдовзі почало сходити сонце. Чіпка на всі очі роздивлявся навкруги.

Таким дивним спокоєм і затишком віяло від степу, що Чіпка почав думати, що всі жахіття, що він бачив на своєму шляху, були просто сном. А тут ще й Оксана почала, видно, за своєю звичкою наспівувати.

"Отак би їхали та й їхали..." — мрійливо подумав Чіпка. Але цю мандрівну гармонію порушив пан Вербовський.

— Припини, доню, співи свої, бо не тільки ми почути можемо.

Оксана замовкла, і далі вони їхали тихо, пильно вслухаючись у степову музику...

10. Вежа

Кам'яні баби, що деінде біліли по курганах, прозивалися серед запорожців мамаями. Іноді подорожні, проїжджаючи шляхом повз степову могилу, зупиняли коня або воза і кидали на вершечок пагорба грудку землі. Такий був звичай серед козаків і чумаків. А бувало, що якийсь сивоусий характерник із срібним хрестом на грудях сідав біля мамая, викладав на чистий рушник шмат в'яленого м'яса, окраєць хліба і флягу з калганівкою, довго про щось думав, сумно похиливши голову, плескав горілку на пошарпаний вітрами білий камінь