Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Заложна душа 📚 - Українською

Читати книгу - "Заложна душа"

245
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Заложна душа" автора Дмитро Білий. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 50
Перейти на сторінку:
і до пізнього вечора радився з вічним степовим вартовим. Бувало, що знімав, приторочену до сідла бандуру або легку похідну кобзу січовик і повільно ткалася дума, сплетена з колючої тирси, низьких чорних хмар, смерті і вільного вітру...

...Остап Лелека гнав коня степом, а шлях його проліг до далекої Кальміюської паланки, через яку століттями проходив кривавий фронтир між ордами ногайською й кубанською, між запорізьким і бусурманським світом, між Військом Запорізьким і Військом Донським. Жирні землі прикальміюські здавен просякли кров'ю; моторошні, темні історії розповідали чабани і перехожі кобзарі про тіні вояків давно забутих народів, що підіймалися з могил, ненаситно шукаючи собі честі й слави. Там, у Кальміюській паланці, було все — Дикий Степ, глибокі балки і таємні урочища, річки із прозорою водою і високі ліси, там був берег моря і широкі солоні лимани. Там були заховані у ярах зимівники і бурдюги, де рідко селилися гречкосії, а жили здебільшого низові козаки-характерники, звичні у будь-яку мить підхопити свою, освячену в потаємних місцях, зброю і вступитися за свої вільності. Найбільше саме про них ходило дивовижних переказів і легенд серед бувалих січовиків. Столицею Кальміюської паланки був приморський форпост — давнє запорізьке городище Домаха. Жили там козацькі майстри, що від діда-прадіда зберігали секрети будівництва згубних для турецьких галер козацьких чайок. Жили там і козацькі лоцмани, що могли по зірках визначити шлях від моря Озівського через океан до далеких берегів самої Білої Арапії...

Через декілька днів, мандруючи степом, побачив Остап височенну могилу і зрозумів, що дійшов мети, бо тільки одна така могила була в цьому Степу, бо саме про цю могилу співали бандуристи: "...А з Савур — могили видно всю Вкраїну...".

Виїхав конем на могилу Остап і озирнувся навкруги — перед ним, наскільки бачило око, розстилався у своїй дивній красі Степ. На мить забув запорожець про страшну мету подорожі своєї і замилувався дивом під синім небом. Але невдовзі вдарив коня острогами і поскакав далі, до перевозу через славну річку Кальміюс, за якій знаходилося Залізне урочище, де і жив запорожець Іван Копняк...

...Біля перевозу юрмився великий натовп. Кого там тільки не було! — солдати московських команд, бородаті кацапи у личаках, які сиділи на низьких телігах, поспішаючи на козацькі землі за своїми орловськими та смоленськими панами, іудеї у чорних скуфійках із багатоколінними сімействами, чорновусі сербини з довгими люльками, болгари у мережаних бляшанками куртасах і греки, що тягли за собою отари овець аж із самого Криму... Українці якось відразу опинилися скраю від дерев'яного помосту і тільки здивовано поглядали на всю цю гучну юрбу, що лаялася, пхалася і репетувала, не звертаючи уваги на колишніх господарів цих степів, яких хоча і було разів з десять більше ніж захожого люду, але, отетерені таким нечутим галасом і нахабством, мовчки пихкали люльками і хто зна, які думки гніздилися у їх чубатих головах.

Остап зіскочив із коня і здивовано дивився на цей гармидер. Тільки він спробував упхнутися до пристані, ведучи коня у поводу, як на його голову сипнулася кипа обурених побажань:

— Куди лізеш, хахол!

— А що тут цей горлоріз робить!

— Тут тобі не Україна, а Новоросія!

Остап уже подумав, а чи не довести шаблею, чия це земля, як побачив, що з десяток солдат, скидаючи рушниці, пхаються до нього. Остап плюнув і вибрався з натовпу.

— Е, чоловіче, тут до другого пришестя скніти прийдеться, хіба з неба вся ця заброда валиться? — похмуро заявив насуплений козак у солом'яному брилі. — Нашому брату і не протовкнутись...

— Та вас же тут як трави! Пхнули б куди подалі. — Кинув Остап, якому образа гостро ятрила серце. — Чи ви вже не козаки, чи не ви тут учора панували?

— Ні, пане, ми тепер уже не козаки, а хлібороби, і може, подамося у чорноморські степи, або і тут не пропадемо, а сунути їх — то набіжать солдати, та вдарять у барабан, та так тебе пхнуть, що очі з вух вилетять, — розважливо додав ще один селюк із звислими вусами...

"А дійсно, прийшов гаплик Війську," — сумно подумав Остап. Думка ця так його зачепила, що сунувся він знов, сповнений рішучості, прокласти собі стежку, хоча б і своєю шаблею. Тим часом битим шляхом запилило з десяток комонних. По бородах і розшитих зипунах, розчахнутих на широких грудях, по легких напівлежачих посадках на низьких конях і довгих списах враз пізнав Остап донських козаків — вічних братів-суперників запорожців. Донці, не церемонячись, почали прокладати собі шлях довгими нагаями із вплетеними на кінцях мідними кулями. Яскрава юрба із зойками кинулася врозтіч. Капрал щось крикнув солдатам — і ті знов схопилися до зухвальців. На це донський ватажок із довгим накрученим чубом, смоляною бородою й урядницьким пірначем за поясом гаркнув:

— Куди лізеш, сіпа кацапська! Хіба не бачиш, що ми по військовому ділу з пікету їдемо!

— Мені велено за порядком на перевозі слідкувати... — трохи запинаючись проговорив солдатський капрал.

— Іди і не заважай, — крикнув донський отаман, — а то ми тобі зараз такий порядок встановимо, що і Пугач на тому світі порадується!

Пором вже добрався до берега, і донці почали заводити на нього своїх коней, не зважаючи на прокльони й скиглення інших.

— Огей, панове-молодці, а чи не забагацько місця для вас буде? — почувся спокійний голос.

— А це, що за Бова — королевич? — отаман донців обернувся.

Остап теж зацікавлено подивився на високого худорлявого козака, який щойно з'явився біля перевозу. Козак був одягнутий у сині козацькі шаровари, перепоясані широким поясом, і жовтий бешмет. Обличчя козака було трохи виснажене, очі глибоко запали, а високе чоло під світлорусявою короткою чуприною суворо насуплене. Тримав він у руках короткий подорожній патик.

— Хіба не бачиш? — запорожець я, із дороги далекої вертаюсь — нема в мене бажання тут ночувати, — відповів донцю подорожній.

— Кінчився ваш час у цих степах, — гордо відповів донець, — хіба мало ми з вами за рибні коси та лимани чубилися? Тепер наша черга тут панувати!

— Допануєтесь, поки і вам Москва карк не виверне, — відказав на це запорожець.

— Що ж ти за всю Москву розпинаєшся! — засміявся донець.

— Панове добродії, я паром зрушу, бо вже година пізня! — втрутився у суперечку сивобородий перевізник.

— І то правда! Годі базікати! — суворо промовив подорожній січовик, — давай таке діло:

1 ... 15 16 17 ... 50
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заложна душа», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Заложна душа"