Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Сині двері зліва 📚 - Українською

Читати книгу - "Сині двері зліва"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сині двері зліва" автора Артем Чех. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 14 15 16 ... 42
Перейти на сторінку:
мірою. Зрештою, що він міг знати про міру? Наш головний герой уже звик, що будь-що в цьому місті міри як такої не має, тому її чіткі окреслення досить розмилися, розбавилися безмірністю, і все-все-все було схожим на Клінта Іствуда.

Наш головний герой глянув на двох людей, і першим, що спалахнуло у його голові, було бажання негайно зачинити двері, але воно лише спалахнуло, тому наш головний герой переляканими очима дивився на Марію Федорівну Корф та Івана Івановича Арманьяка.

«На кому ж зосередитись?» — думав він.

— Та вже на комусь, — привіталася Корф.

— Да-да, — привітався Іван Іванович. — Дивитеся на нас, немов самого Клінта Іствуда побачили.

— Звідки такі припущення? — у свою чергу привітався наш головний герой.

— Звідти, — Іван Іванович підняв угору очі, немов оце «звідти» знаходилося десь нагорі.

— У тебе є гарбуз? — запитала Корф.

— Н-немає, - розгубився наш головний герой.

— Це добре. А піч?

— Теж немає.

— А це погано. Але все одно ми зайдемо, не проти?

— Заходьте… — і наш головний герой широким жестом запросив непроханих гостей до квартири.

Ті зайшли.

— А навіщо вам гарбуз і піч? — запитав наш голов ний герой, продовжуючи запрошувати гостей у глиб квартири.

— Не нам вони потрібні, а тобі, - висловилась Марія Федорівна, продовжуючи заходити у глиб квартири. — Точніше, гарбуз нам не потрібен, а піч потрібна тобі.

— Нічого не розумію, — здивувався наш головний герой, наспіх закидаючи розібрану постіль подушками. — І взагалі, чим зобов'язаний?

— Та так, — просторово відповіла Корф, виводячи вказівним пальцем неоднозначні сердечка у повітрі.

— Поясните?

— Поясню, голуба, поясню. Женити ми тебе прийшли.

— Мене?

— Ні, Миколу Джерю.

— Якого Миколу?

— Джерю.

Іван Іванович, спираючись на громіздкий левіафанівський організм піаніно, мовчки кивав, виказуючи тим самим повну обізнаність у справі.

— Женити будемо тебе на Валентині. Моїй дочці.

Наш головний герой хотів був щось заперечити, але не зміг через брак повітря у легенях. Натомість він важко сів на диван і тихенько застогнав.

— Що таке? — здивувалася Корф. — Якісь негаразди? Пошалює сердечко?

— Ні, все добре. Просто… просто… як на Валентині? А він? — І наш головний герой вказав на далеко не жвавий силует Івана Івановича.

Останній лише знизав плечима й знову підняв очі догори, немов там, нагорі, була остання інстанція, яка все вирішує.

— А він поїде жити до мами.

— До якої мами? — нічого не розумів наш головний герой.

— Ну, не до вашої ж, — помітно нервувала Корф. Її око почало загоюватися, тому обличчя мало воістину войовничий відтінок.

— До вашої?

— До своєї, дурню, до своєї мами… розумієш!

— Р-розумію. Тобто не розумію. Поясніть…

— Зараз тобі Іван Іванович все пояснить. Іване Івановичу, будь ласка.

І тільки-но Іван Іванович набрав повні легені повітря, аби ласка будь, як протріщав завше невчасний та принципово безтактний телефон. Вибачившись перед гостями, наш головний герой підняв слухавку.

— Альо-мальо! — почувся невиліковно-радісний репет Ніколая.

— Ніколай, вибачте, я зараз не можу. Мене сватають, — пошепки промовив наш головний герой.

— Ого! — ще більше зрадів Ніколай. — То ти зараз наче гуслі в маслі?

— Приблизно, — відповів наш головний герой і, брякнувши коротеньке «я передзвоню», поклав слухавку на своє службове місце.

— Я вас слухаю, — дав слово Іван Івановичу наш головний герой. Але перед тим він зручно вмостився на дивані й закинув одну ногу на іншу.

— Я візьму слово, — пробурмотів Іван Іванович, видихаючи отой об'єм повітря, який він вдихнув не більше тридцяти секунд тому. — Я візьму слово, — повторив він на цей раз погрозливо, — якщо ви і мені дасте можливість отак-от сісти на диван й закинути одну ногу на іншу. Це має бути дуже зручно.

— Так, — погодився наш головний герой, — це зручно. Будь ласка, сідайте. І ви, Маріє Федорівно, сідайте. На стільчик.

— Може, це ти сядеш на стільчик, а я сяду до Іван Івановича на диван? — закинула Корф.

— Ну давайте, — ніяково погодився наш головний герой.

Рокірувавшись зручніше, Іван Іванович Арманьяк таки взяв слово, і першим, що він вимовив, було жіноче ім'я.

— Олена Артемівна Захарченко, — вимовив він жіноче ім'я, — була жінкою красивою та доброю. Колись до неї їздив свататися сам Орлик.

— А хіба він був не голубим? — щиро здивувалася Корф.

— Не опошляйте! Ви постійно все туалетизуєте. Так-от, сам Орлик, але Олена Артемівна дала йому відсіч і вийшла заміж за Кирила Григоровича.

— Розумовського? — іронічно запитав наш головний герой.

— Ні, Арманьяка! — пишно, з надламом вигукнув Арманьяк і підняв вказівного пальця вгору, потім глянув на свій палець і сконфужено опустив руку, навіть більше — прибрав її під стегно. — 3 іншої сторони, у цей час Галина Олегівна Романенко вийшла заміж за Котляра Віктора, як його по батькові, не знаю…

— Чекайте, — втрутився наш головний герой, — ви мені збираєтесь усю генеалогічну структуру вашої родини розповідати?

— Ага, — щиро посміхнувся Іван Іванович.

— Ні, дякую, давайте ближче до справи.

— А чого? — образилась за Арманьяка Марія Федорівна. — Це дуже цікаво. Раджу послухати.

- І наскільки розтягнуться ці прослуховування? — звузивши очі, запитав наш головний герой.

— Кілька годин, — відповів Іван Іванович. — Плюс-мінус.

— Я не маю кілька годин. Плюс-мінус. Давайте основні тези.

— Добре, — неохоче погодився Арманьяк. Його широкі ніздрі час від часу видавали на-гора приглушений писк, а тонкі клінтіствудські губи щохвилини облизувалися неправдоподібно червоним язиком. — Моя матінка, Людмила Прокопівна, чарівна жінка. Я полюбив її з першого погляду, ну майже так, як ви полюбили мою дружину, але сталася несподіванка: коли мені стукнуло тридцять, я зустрів Валентину Казимирівну, і зі мною щось сталося, якісь вежі зрушилися з місця, немов сам Колос Родоський знявся зі свого місця й побіг назустріч своїй Семіраміді або на світловий поклик Олександрійського маяка.

— Взагалі-то, Колос не знявся з місця, а впав. Під час землетрусу.

— Людям потрібні легенди, — виправдалася за Івана Івановича Марія Федорівна.

— Одним словом, — не звертаючи уваги на уїдливі коментарі, продовжив Арманьяк, — я закохався. Ми одружилися, і я переїхав до Валентини у її трикімнатну. В цей будинок. І ось уже три роки, як я сумую за своєю матінкою. Валю розлюбив буквально за кілька днів спільного життя, а матінка… Моя Люд очка Прокопівна… Ех…

— То у вас криза, — сардонічно зауважив наш головний герой, який уже давно зробив висновок, що панькатися з цими людьми — собі у збиток. — Вам тридцять три роки, вік Христа, це, знаєте…

— Ви теж помітили? Ви теж помітили, що мені тридцять три?

— Це важко замаскувати, — промовив наш головний герой.

— Так-так, — почав захлинатися Іван Іванович, — матінка на мене чекає. Всі ці три роки я тільки й мріяв, і от така несподіванка, з'явилися ви. Віра Авсеївна…

- Євсеївна! — поправила Корф. — Три

1 ... 14 15 16 ... 42
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сині двері зліва», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сині двері зліва"