Читати книгу - "Сині двері зліва"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Наш головний герой глянув на двох людей, і першим, що спалахнуло у його голові, було бажання негайно зачинити двері, але воно лише спалахнуло, тому наш головний герой переляканими очима дивився на Марію Федорівну Корф та Івана Івановича Арманьяка.
«На кому ж зосередитись?» — думав він.
— Та вже на комусь, — привіталася Корф.
— Да-да, — привітався Іван Іванович. — Дивитеся на нас, немов самого Клінта Іствуда побачили.
— Звідки такі припущення? — у свою чергу привітався наш головний герой.
— Звідти, — Іван Іванович підняв угору очі, немов оце «звідти» знаходилося десь нагорі.
— У тебе є гарбуз? — запитала Корф.
— Н-немає, - розгубився наш головний герой.
— Це добре. А піч?
— Теж немає.
— А це погано. Але все одно ми зайдемо, не проти?
— Заходьте… — і наш головний герой широким жестом запросив непроханих гостей до квартири.
Ті зайшли.
— А навіщо вам гарбуз і піч? — запитав наш голов ний герой, продовжуючи запрошувати гостей у глиб квартири.
— Не нам вони потрібні, а тобі, - висловилась Марія Федорівна, продовжуючи заходити у глиб квартири. — Точніше, гарбуз нам не потрібен, а піч потрібна тобі.
— Нічого не розумію, — здивувався наш головний герой, наспіх закидаючи розібрану постіль подушками. — І взагалі, чим зобов'язаний?
— Та так, — просторово відповіла Корф, виводячи вказівним пальцем неоднозначні сердечка у повітрі.
— Поясните?
— Поясню, голуба, поясню. Женити ми тебе прийшли.
— Мене?
— Ні, Миколу Джерю.
— Якого Миколу?
— Джерю.
Іван Іванович, спираючись на громіздкий левіафанівський організм піаніно, мовчки кивав, виказуючи тим самим повну обізнаність у справі.
— Женити будемо тебе на Валентині. Моїй дочці.
Наш головний герой хотів був щось заперечити, але не зміг через брак повітря у легенях. Натомість він важко сів на диван і тихенько застогнав.
— Що таке? — здивувалася Корф. — Якісь негаразди? Пошалює сердечко?
— Ні, все добре. Просто… просто… як на Валентині? А він? — І наш головний герой вказав на далеко не жвавий силует Івана Івановича.
Останній лише знизав плечима й знову підняв очі догори, немов там, нагорі, була остання інстанція, яка все вирішує.
— А він поїде жити до мами.
— До якої мами? — нічого не розумів наш головний герой.
— Ну, не до вашої ж, — помітно нервувала Корф. Її око почало загоюватися, тому обличчя мало воістину войовничий відтінок.
— До вашої?
— До своєї, дурню, до своєї мами… розумієш!
— Р-розумію. Тобто не розумію. Поясніть…
— Зараз тобі Іван Іванович все пояснить. Іване Івановичу, будь ласка.
І тільки-но Іван Іванович набрав повні легені повітря, аби ласка будь, як протріщав завше невчасний та принципово безтактний телефон. Вибачившись перед гостями, наш головний герой підняв слухавку.
— Альо-мальо! — почувся невиліковно-радісний репет Ніколая.
— Ніколай, вибачте, я зараз не можу. Мене сватають, — пошепки промовив наш головний герой.
— Ого! — ще більше зрадів Ніколай. — То ти зараз наче гуслі в маслі?
— Приблизно, — відповів наш головний герой і, брякнувши коротеньке «я передзвоню», поклав слухавку на своє службове місце.
— Я вас слухаю, — дав слово Іван Івановичу наш головний герой. Але перед тим він зручно вмостився на дивані й закинув одну ногу на іншу.
— Я візьму слово, — пробурмотів Іван Іванович, видихаючи отой об'єм повітря, який він вдихнув не більше тридцяти секунд тому. — Я візьму слово, — повторив він на цей раз погрозливо, — якщо ви і мені дасте можливість отак-от сісти на диван й закинути одну ногу на іншу. Це має бути дуже зручно.
— Так, — погодився наш головний герой, — це зручно. Будь ласка, сідайте. І ви, Маріє Федорівно, сідайте. На стільчик.
— Може, це ти сядеш на стільчик, а я сяду до Іван Івановича на диван? — закинула Корф.
— Ну давайте, — ніяково погодився наш головний герой.
Рокірувавшись зручніше, Іван Іванович Арманьяк таки взяв слово, і першим, що він вимовив, було жіноче ім'я.
— Олена Артемівна Захарченко, — вимовив він жіноче ім'я, — була жінкою красивою та доброю. Колись до неї їздив свататися сам Орлик.
— А хіба він був не голубим? — щиро здивувалася Корф.
— Не опошляйте! Ви постійно все туалетизуєте. Так-от, сам Орлик, але Олена Артемівна дала йому відсіч і вийшла заміж за Кирила Григоровича.
— Розумовського? — іронічно запитав наш головний герой.
— Ні, Арманьяка! — пишно, з надламом вигукнув Арманьяк і підняв вказівного пальця вгору, потім глянув на свій палець і сконфужено опустив руку, навіть більше — прибрав її під стегно. — 3 іншої сторони, у цей час Галина Олегівна Романенко вийшла заміж за Котляра Віктора, як його по батькові, не знаю…
— Чекайте, — втрутився наш головний герой, — ви мені збираєтесь усю генеалогічну структуру вашої родини розповідати?
— Ага, — щиро посміхнувся Іван Іванович.
— Ні, дякую, давайте ближче до справи.
— А чого? — образилась за Арманьяка Марія Федорівна. — Це дуже цікаво. Раджу послухати.
- І наскільки розтягнуться ці прослуховування? — звузивши очі, запитав наш головний герой.
— Кілька годин, — відповів Іван Іванович. — Плюс-мінус.
— Я не маю кілька годин. Плюс-мінус. Давайте основні тези.
— Добре, — неохоче погодився Арманьяк. Його широкі ніздрі час від часу видавали на-гора приглушений писк, а тонкі клінтіствудські губи щохвилини облизувалися неправдоподібно червоним язиком. — Моя матінка, Людмила Прокопівна, чарівна жінка. Я полюбив її з першого погляду, ну майже так, як ви полюбили мою дружину, але сталася несподіванка: коли мені стукнуло тридцять, я зустрів Валентину Казимирівну, і зі мною щось сталося, якісь вежі зрушилися з місця, немов сам Колос Родоський знявся зі свого місця й побіг назустріч своїй Семіраміді або на світловий поклик Олександрійського маяка.
— Взагалі-то, Колос не знявся з місця, а впав. Під час землетрусу.
— Людям потрібні легенди, — виправдалася за Івана Івановича Марія Федорівна.
— Одним словом, — не звертаючи уваги на уїдливі коментарі, продовжив Арманьяк, — я закохався. Ми одружилися, і я переїхав до Валентини у її трикімнатну. В цей будинок. І ось уже три роки, як я сумую за своєю матінкою. Валю розлюбив буквально за кілька днів спільного життя, а матінка… Моя Люд очка Прокопівна… Ех…
— То у вас криза, — сардонічно зауважив наш головний герой, який уже давно зробив висновок, що панькатися з цими людьми — собі у збиток. — Вам тридцять три роки, вік Христа, це, знаєте…
— Ви теж помітили? Ви теж помітили, що мені тридцять три?
— Це важко замаскувати, — промовив наш головний герой.
— Так-так, — почав захлинатися Іван Іванович, — матінка на мене чекає. Всі ці три роки я тільки й мріяв, і от така несподіванка, з'явилися ви. Віра Авсеївна…
- Євсеївна! — поправила Корф. — Три
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сині двері зліва», після закриття браузера.