Читати книгу - "Том 10"

Тепер, мій любий брате,

Мій друже, прощавай Та з Кисва додому Хутенько прибувай.

Твоя сестра Леся

P. S. А ти анаєш, що недавно Оце я утяла?

Die Armesimderblume 2 Таки перемогла!

Епілог

...Але вже годі мі співать,

Позаяк музи співодайні Не хтять натхнення мі вспирать.

35. ДО М. П. КОСАЧА

ЗО травня 1890 р. Колодяоісне Зелена субота, 18 мая.

Серед лемехи, клечання та квіток

Любий Миша!

Resurrexi!3 От і знов беруся здіймати «сізіфовий камінь» догори!.. Позволь при сій нагоді навести тобі цитату з мого нового безпадійио-надійного вірша:

Я на гору круту крем’яную Буду камінь важенышй здіймать І, несучи вагу ту страшную,

__Буду пісню веселу співать.

1 Погані вірші (чім.).— Ред.

2 Квітка бідних грішників (чім.).— Ред.

3 Я воскресла! (лат.).— Ред.

Я співатиму пісню дзвінкую,

Розганятиму розпач тяжкий,—

Може, сам на ту гору крутучю Підійметься мій камінь важкий.

(Таких віршів маю близько десятка. Гай-гай, тем багато, а часу так мало!).

Як ти думаєш, чи підійметься? Гейг навряд — не такий то камінь!.. Бо то, бачиш ти, я так думаю, що не минути мені ножа чи то кацапського, чи то німецького (мама каже, що зимою поїду до Відня), а вже-бо мені так не минеться. «Кому-кому доведеться, а куцому не минеться!» Отож-то... Жаль якось і вимовить, але мушу сказати, що моє оце двохмісячне лежання у липких кайданах було зовсім надаремнісінько, отак-таки зовсім надаремно! А прибиток хіба тільки той, що тепер знов ходжу на двох милицях, що болять ноги в ступнях і через те я ходжу по-котячому, та іце й спина болить гірш, ніж перше,— більше яких трьох минут не можу рівно сидіти, ні на що не спершись. Отака-то твоя сестра ледача, Ми-хайлику! Та таки й зовсім ледача я стала: пишу маленькі віршики для власної втіхи і розривки, а роботи — жадні-сінької! Перекладу — нікоторого. «Lucie»19 так на 15 стрічках і стала. Казки для галичан не написані. А мої незчисленні «теми» — гай-гай, що з ними, бідними сиротами, буде? Тож-то здумай: поки переписала для «Буковини» (я тепер сотрудник «Бук[овини]», «Бібліотеки для молодіжі») два вірша, то тричі лягала — чи хто таке чув? Ти вже про сеє хоч нікому з «Плеяди» не кажи, або хіба для «отрицательного при-мера». Однак що ти думав, коли питавсь, чи скінчені «Les nuits» 2 і «Lucie»,— аже ж се страшенне діло, аже ж се я тобі скажу так: за два місяці людина сказитись то може, але перекласти «Les nuits» і «Lucie» Alfred de Musset20 — ніколи в світі! Еге ж, надто ви швидкі, панове браття-молодці, бо се робота хоч би й не на мене, що вже зледащіла так, якої чуєш. А вже що я радісінька, що переписала Гейне перед тією капосною пов’язкою! Бо тепер я вже не знаю, як би то я його переписувала. Моя бідна «1а grande Oulita» 21 тепер, може, і на миші переведеться непереписана, коли не найдеться спасенної душі, щоб переписала, бо не хутко дочекається вона честі мого власноручного переписування... Тут іще біда — від якоїсь не відомої мені причини мій почерк ще гірше, ніж був, зробився!!! Сказано, одна біда не йде, а копу за собою веде. Одна тільки й потіха серед копи лих, що я на фортепіано немов трохи лучче стала грати (се вже, бачиш, мені так здається), але зате довго не можна грати, бо не всиджу. От зовсім я тепер «немов птах над моря водами»! Чистісінько, бо до того я таки й ошукана з трьох сторон: ошукала мене моя Гретхен — не шле мені жадних перекладів, ошукав мене Зюня — не шле мені жадних перекладів, ошукав мепе пан Максим — не шле мені жадних перекладів! Якби почать списувати увесь мій жаль на їх, то була б се тема до нескінчеиня... Однак без жартів скажу я тобі, чого найбільш мені жаль: я думаю, що того всі так не дбають про обіцянки, дані мені, бо думають собі, що в мене така плоха вдача (знаєш славутне слово «безхарактерность»?), що мені не тільки можна слова не дотримати, а навіть можна й не згадувати про те слово, бо однак я не тямлю постояти за себе. Отака думка мене дуже мучить, і надто б я хотіла, щоб се було неправда, та вже при тому хотіла б знати причину, для чого справді ніхто мені віри не дотримав? Чи то я так-таки зовсім не варта того? Маргарита ще торік обіцяла мені — слово ж її тепле, на Зюню, правда, ще маю надію, а пан ще Максим обіцяв переписати 18 марта, а тепер 18 мая, але він сим не стільки мене одурить, скільки самого себе, бо сього року навряд чи вийде наша книжка — принаймні я не маю жадної на се надії. Не знаю, через що п. Максим не дотримав свого слова, отже й не берусь його за те судити, але маю до його уразу, що він немов сміється з мене, переказуючи через тебе аксіому, що «переписувати дуже пудио!» —та вже, либонь, я й сама се не згірше знаю, бо лучалось і мені переписувать того ж таки Гейне. Се все я пишу для самого тебе, а не на страх — сказала б, врагам, так ні — товаришам! То ти можеш сього й не казати п. Максимові, бо, повно, він і не цікавий слухати. Попроси тільки гі. Максима, як побачиш його, щоб він переписав для мене переклад віршів «Und wussten’s die Blumen, die kleincn, wio lief verwundet mein Herz» 1

1 «І коли б знали ці малопькі квіти, як глибоко норанено мов серце» (чім.).— Ред.

і прислав би його мені, бо сей вірш мені доконче потрібний,— єсть музика Мендельсона на сі слова, так мені потрібний український переклад — може, пан-спільник волить мені сю ласку вчинити, зловивши вільну хвилину. Та вже й ти вчини мені ласку, обізвися до мене яким словом, бо ще ж я сього року від тебе листа не бачила. Чого так рідко пишеш до нас? Мені так прикро, як мама тебе лає, а я мушу мовчки слухати,— краще вже б мене хто лаяв!