Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Дев’яноста хвиля міграції 📚 - Українською

Читати книгу - "Дев’яноста хвиля міграції"

273
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дев’яноста хвиля міграції" автора Руслан Володимирович Горовий. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16
Перейти на сторінку:
class="book">— Ану ж бо! — я про всяк випадок ударив лежачого ще раз носаком по голові, щоб не рипався, і відскочив у інший бік кімнати. Зиркнув по кімнаті й схопив, що трапилося під руку, — невеличкого стільця.

На мить ми завмерли, а потім німець кинувся на мене. Неначе у сповільненому кіно, я відбив стільцем сокирку, а от ніж різонув мені тильний бік лівої руки. Я відскочив убік і вдарив збоку стільцем німцеві в щелепу. Удар вийшов глухим. Голова його відкинулася, з рота разом із кров’ю випало кілька зубів. Він відлетів до холодильника. Цієї ж миті ззаду наскочив другий, котрий уже прийшов до тями. Він видав себе, бо зарепетував, почав кликати поліцію. Я вирвав сокирку з рук німця, який усе ще перебував у прострації, і розвернувся. Ненависть до цих покидьків затьмарювала все, перед очима розходилися криваві кола.

— Що, фашистюра, жити хочеш?! — я горлопанив, як репродуктор на параді. — На коліна! — На мене, мабуть, страшно було дивитися: знавіснілим поглядом мені хотілося пропекти їх до кісток.

У цей момент перший трохи оклигав. Я знову вдарив його ногою в обличчя. Він упав на підлогу. Я продовжував його бити, тримаючи сокирку в руках і не зводячи погляду з іншого. Той спершу злякано задкував, а потім таки накинувся на мене. Я замахнувся і метнув сокирку. На моє щастя, німець рвонув убік, і залізяка, просвистівши у нього біля плеча, увіткнулася в дерев’яну стіну. Німець відскочив назад, схопився за ручку сокирки. У цю ж хвилю я почув із коридорних дверей:

— Хальт, поліція, хенде хох!

Я підняв руки, потому схрестив їх за головою і присів на коліна просто в калюжу крові разом із тим німцем, який лежав на підлозі без тями.


— Прізвище, ім’я та по батькові! — моя порізана рука дуже свербіла. А ще боліла голова, якій також трохи дісталося. — Руслане, ви ще минулого тижня мали бути в себе вдома, і аж ніяк не тут!

Цього разу перекладач не знадобився. Поліцейський, який вів допит, був чехом та ще й знав польську.

— Довго пояснювати, — мене охопила цілковита апатія до всього, що відбувалося. — Дайте запалити.

— Пали. Тобі пощастило двічі. По-перше, ти нікого не вбив, а по-друге, ці двоє стоять у нас на обліку. Вони мають проблеми із законом — побили одного турка. Утім, це не означає, що ти білий і пухнастий. Тобі заборонено п’ять років в’їжджати на територію Німеччини. Ти кілька разів обманював поліцію та міграційні служби. Буде суд.

Я докурив цигарку і відкинувся на спинку стільця. Чех відверто мені симпатизував, я відчував, що він не бажає мені зла, але зараз мені було цілком байдуже до всього.


— Слухай, а чого тебе Русманом називають?

Камера, в якій я чекав суду, була двомісною. Інший лежак займав монгол з майже не вимовним ім’ям, яке перекладалося як «світло зірок».

— Мабуть, тому, що «Руслан» німцям складно вимовити.

— Руслан, це те саме, що Аслан, тобто Лев. Ти знав?

— Знав. Це ім’я ще Пушкін у тюрків узяв. «Руслан і Людмила» читав?

— Я Пушкіна знаю.

Мій сусід по камері вразив мене з самого початку. Коли мене завели в камеру, я побачив його обличчя з вузькими очима, звернув увагу на забинтовану голову і прошипів собі під ніс:

— О, звісно, кого ж мені сусідом, як не чурку…

— Навіщо обзиваєшся? — пролунало у відповідь російською, і монгол щиро посміхнувся.

Бай (як я його називав) був родом з Улан-Батора і мав там велику родину. Невеличкий і гнучкий, він працював повітряним акробатом у монгольському цирку й під час чергових гастролей залишився в Німеччині. Ось уже три роки жив тут офіційно.

— Ми з одними знайомими посварилися. І побилися. Прийшов до тями з пробитою головою і без документів. Голову зашили, а поліція перевіряє мої папери. Днів два-три — і випустять, я ж нічого не порушував.

— А звідки російську знаєш?

— Мама в мене в Улан-Баторі вчителькою працює, викладає математику. За всіма нами слідкувала, щоб ми вчилися добре. А російську всі вивчали. Потім і з цирком у Росії був, у Москві, у Ленінграді.

Наше життя в камері нагадувало буденне життя середньостатистичного німця: прокинувся, поїв, поспав. Одним словом — нудьга. Палити в камері не дозволялося. Це можна було робити або під час прогулянки, або ж просити вартових. У нашому блоці нараховувалося десь тридцять камер, тож німці не надто охоче відгукувалися на прохання.

Серед усіх охоронців виділялися дві жінки-близнючки. Обидві височенні, руді й незаміжні. Одну звали Хельга, а іншу — Марта. Найцікавіше полягало в тім, що жінки, попри зовнішню схожість, були цілковитою протилежністю одна одній. Хельга ненавиділа всіх нас, а Марта, навпаки, завжди допомагала, чим могла, і навіть давала можливість кілька разів на день покурити. До того ж, свої цигарки. Відрізняли ми близнючок за сережками — Хельга їх не носила. Коли вона кілька разів відмовила нам з Баєм у проханні покурити, ми придумали спосіб їй допекти. Річ у тім, що камери в блоці побудовано досить дивно — без туалетів. Щоб сходити до вбиральні, арештанти натискали кнопку дзвінка, а охоронець виводив їх аж у кінець коридору.

— Вас іст? — у віконці камери з’являлося обличчя Хельги.

— Туалетте, бітте.

Я йшов до туалету, сидів на унітазі кілька хвилин і разом з нею повертався. Двері камери замикалися, і ми уважно слухали, як віддаляються її кроки. Тільки-но чули, як клацав замок у її каптерці, відразу ж натискали кнопку виклику. Тепер до туалету просився Бай. Коли повертався — усе повторювалося, і вже я просив пити. І так до безкінечності. Німкеня не мала права відмовляти нам у цих проханнях, навіть розуміючи, що ми робимо це їй на зло. О, цей німецький педантизм! Вона боялася, що у разі відмови, ми напишемо скаргу… Через три зміни знущань, вона прийшла до нас разом із сестрою.

— Хлопці, припиніть, — попросила Марта, — Хельга пускатиме вас курити.

1 ... 15 16
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дев’яноста хвиля міграції», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дев’яноста хвиля міграції"