Читати книгу - "Війна очима дитини"

Не до нас стало воякам, відпустили: побігли туди, де рвалися снаряди, йшов справжній бій.

Над школою бушувало полум’я, чорний дим здіймався вище тополів.

Вранці наступного дня все стихло.

Прийшла сусідка і повідомила, що місто звільнене.

На третій день ми з Лізою пішли в центр міста. Радісно було йти знайомими вулицями, нікого не боятися. Коли вийшли з тунелю під вокзалом, зустріли трьох офіцерів, як знайомим, посміхнулися, а один з них презирливо кинув у вічі: «Німецькі вівчарки!».

Обпекли ті слова, почуті з вуст таких рідних нам солдатів, яких чекали, боготворили, стало боляче і гірко, затьмарилося сонце, мовчки повернулися додому. Нам було лише 16, чомусь згадалася синьо-червона спина Васі, жахи і злидні пережитих років окупації, довго не могла я спокійно дивитися на військових. Тільки з роками зрозуміла, що той офіцер — теж жертва війни і пропаганди.

Квітень був спокійним, налагоджувалося життя, хоч знали і відчували, що війна триває.

В ніч на 2 травня над містом з’явилися фашистські літаки, бомбили депо, залізницю, товарну станцію. З тієї ночі польоти почастішали. Коли вдень прилітав літак — розвідник, знали: вночі будуть бомбити. Жахливим було бомбардування 20 травня, коли бомба влучила в потяг з боєприпасами, почали розриватися снаряди, патрони, здавалося, що місто оточене з усіх боків і в нього стріляють з гармат і кулеметів. Багато було розбито будинків по вул. Київській, в центрі міста вщент зруйнований технікум, в бомбосховищі якого в ту ніч було багато людей, постраждав кінотеатр «Окрев», в ньому теж були люди.

Нальоти продовжувались до кінця серпня. Першого вересня 1944 року діти пішли в школу. Я в 9 клас школи №57 (тепер НЗ №5), сестра Тамара — в 7 клас СШ № 1. Брат Вася назавжди лишився в братській могилі жмеринчан-підпільників в м. Тирасполі.

Настала весна 1945 року, відсвяткували 1 Травня, а через тиждень — День Перемоги, радісний, сяючий, з піснями і танцями, сміхом і сльозами...