Читати книгу - "Острів Сріблястих чайок"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Грицьваре, — перебив лікаря слабкий голос хворого, — ти тут? Підійди ближче.
Грицьвар підійшов до койки.
— Це берег?
— Бичкові Води!
— Де твоя мама?
— Я тутечки, — підійшла Паша.
Володимир Петрович поривчасто сів. Лікар запротестувала, та хворий злегка відвів її руку.
— Зараз я ляжу, — промовив він тихо. — Так це ви мати Грицьвара? — перепитав аспірант, гарячково дивлячись на рибачку. — Дайте мені вашу руку.
Паша подала свою міцну, загорілу руку, що пахла в'яленими бичками. Хворий схопив її блідими тремтячими пальцями і поцілував.
— Що ви? Що це ви? — злякалася жінка, злегка відсмикнула руку і сховала її під фартух.
— Спасибі вам, — промовив Борисенко, не зводячи погляду з Паші. — Спасибі.
— Та за що це? — розгублено замахала руками рибачка.
— За сина. Грицьвара. Такого сміливого. Я ніколи, чуєте, ніколи не забуду Грицьвара… Не забуду, — тихо сказав він і впав на подушку.
— Син мій сміливий. Він не злякався моря, — з гордістю промовила мати. Вона почула ті слова, яких чекала вже давно. Прикривши очі фартухом, Паша вийшла з кімнати — навіть сліз радості не треба показувати! Так заведено у справжніх рибалок.
— Грицьваре, Рудого Жука не забудь… Не забудь… — бурмотів Володимир Петрович.
— Не забуду! — пообіцяв Грицьвар.
— Запам'ятай адресу нашого інституту: Київ… — продиктував аспірант і замовк.
… Через деякий час санітарним літаком хворого було відправлено в Київ.
КРАХ РУДОГО ЖУКА
Надходила осінь.
Жовте листя каштанів, перевертаючись у прозорому повітрі, безшумно лягало на вологі київські тротуари.
Одного тихого ранку Володимир Петрович після хвороби прийшов у свій інститут. У великому й шумному вестибюлі інституту Володимир Петрович зняв плаща, капелюха і повільно, відпочиваючи на площадках, піднявся широкими мармуровими сходами на третій поверх.
Колеги радісно зустріли Борисенка. Вони вже багато знали про його пригоди у Бичкових Водах. Та не встиг він як слід привітатися з друзями, як на порозі кабінету з'явилася «скам'яніла» Оля.
— Аспірант Борисенко, вас просить до себе професор Іван Федорович, — промовила вона, як завжди, сухо й офіціально.
Як і тоді, на початку літа, перед своїм науковим відрядженням, Володимир Петрович боляче зморщився і мовчки пішов довгим інститутським коридором.
Не обертаючись і не промовивши жодного слова, Оля крокувала попереду.
Борисенко ледве встигав за нею. Він ішов і думав про близьку зустріч із старим орнітологом. А розповісти Іванові Федоровичу було про що: адже його теоретичні міркування, на які аспірант тоді не звернув уваги, стали пророчими — вони цілком підтвердилися самим життям.
Біля дверей професорського кабінету Оля зупинилась, оглянулася і, уявіть собі, знову посміхнулася. І вражений аспірант раптом помітив, що у неї блакитні і такі добрі очі.
— Як ви себе почуваєте? — запитала вона його просто, навіть сором'язливо.
— Так собі. Начебто, нічого, — розгублено відповів Борисенко: він зовсім не чекав такого питання від суворого факультетського секретаря.
— Ідіть, на вас чекає професор, — знову офіціально відрубала Оля і, круто повернувшись, чітко і лунко застукотіла каблуками.
Задумливо провівши Олю поглядом, Володимир Петрович зайшов у кабінет професора.
Перше, що він побачив, — це сірі куріпки, які метушились і сварились у вольєрі: професор кидав своїм вихованцям корм.
— А-а-а! Володимир Петрович! Радий вітати і обійняти вас, але, пробачте, треба витримати пташиний?режим, — вчений хитро посміхнувся і виразно скосив очі в куток кабінету. — Може, ви трохи порозмовляєте з товаришем?
Аспірант глянув у куток кабінету і завмер: там сидів у кріслі Грицьвар. У святковому костюмі хлопець здавався майже дорослим, тільки очі-вуглики та вилицювате темне обличчя були такими ж, як і раніше, — грицьварівськими.
— Володимире Петровичу! — радісно вигукнув Грицьвар і кинувся до нього. Вони мовчки обнялися. Аспірант відчув ледве вловний запах в'ялених бичків і відразу ж пригадав чудове рибацьке селище, що притулилося під азовськими кручами.
— Як же ти сюди потрапив? — здивувався аспірант.
— Я? Дуже просто. Навчаюсь у зоотехнічному технікумі. Ось і зайшов провідати…
— Вперше прийшов?
— Ні. Я був уже. Перезнайомився з усіма. А ви чомусь довго хворіли.
«Так от звідки товаришам відомо про всі мої пригоди, — подумав Борисенко. — Грицьвар розповів».
— Як поживає твоя мати? Які новини у Бичкових Водах?
— Добре живе мама. Шле привіт вам. У селищі все, як і було. Тільки Рудого Жука не стало.
— Рудий Жук? — очі аспіранта гнівно заблищали. — Куди ж подівся цей Жук-яйцеїд?
— Утік. Серед ночі втік. Куди і як — ніхто не знає. Човен його залишився. По суші втік.
— А чого ж це він утік?
— Та ми йому таку припарочку на зборах влаштували за мартинячі яйця, а тут ще миші його покарали.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Острів Сріблястих чайок», після закриття браузера.