Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Острів Сріблястих чайок 📚 - Українською

Читати книгу - "Острів Сріблястих чайок"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Острів Сріблястих чайок" автора Олексій Якович Огульчанський. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17
Перейти на сторінку:

— Грицьваре, — перебив лікаря слабкий голос хворого, — ти тут? Підійди ближче.

Грицьвар підійшов до койки.

— Це берег?

— Бичкові Води!

— Де твоя мама?

— Я тутечки, — підійшла Паша.

Володимир Петрович поривчасто сів. Лікар запротестувала, та хворий злегка відвів її руку.

— Зараз я ляжу, — промовив він тихо. — Так це ви мати Грицьвара? — перепитав аспірант, гарячково дивлячись на рибачку. — Дайте мені вашу руку.

Паша подала свою міцну, загорілу руку, що пахла в'яленими бичками. Хворий схопив її блідими тремтячими пальцями і поцілував.

— Що ви? Що це ви? — злякалася жінка, злегка відсмикнула руку і сховала її під фартух.

— Спасибі вам, — промовив Борисенко, не зводячи погляду з Паші. — Спасибі.

— Та за що це? — розгублено замахала руками рибачка.

— За сина. Грицьвара. Такого сміливого. Я ніколи, чуєте, ніколи не забуду Грицьвара… Не забуду, — тихо сказав він і впав на подушку.

— Син мій сміливий. Він не злякався моря, — з гордістю промовила мати. Вона почула ті слова, яких чекала вже давно. Прикривши очі фартухом, Паша вийшла з кімнати — навіть сліз радості не треба показувати! Так заведено у справжніх рибалок.

— Грицьваре, Рудого Жука не забудь… Не забудь… — бурмотів Володимир Петрович.

— Не забуду! — пообіцяв Грицьвар.

— Запам'ятай адресу нашого інституту: Київ… — продиктував аспірант і замовк.

… Через деякий час санітарним літаком хворого було відправлено в Київ.


КРАХ РУДОГО ЖУКА

Надходила осінь.

Жовте листя каштанів, перевертаючись у прозорому повітрі, безшумно лягало на вологі київські тротуари.

Одного тихого ранку Володимир Петрович після хвороби прийшов у свій інститут. У великому й шумному вестибюлі інституту Володимир Петрович зняв плаща, капелюха і повільно, відпочиваючи на площадках, піднявся широкими мармуровими сходами на третій поверх.

Колеги радісно зустріли Борисенка. Вони вже багато знали про його пригоди у Бичкових Водах. Та не встиг він як слід привітатися з друзями, як на порозі кабінету з'явилася «скам'яніла» Оля.

— Аспірант Борисенко, вас просить до себе професор Іван Федорович, — промовила вона, як завжди, сухо й офіціально.

Як і тоді, на початку літа, перед своїм науковим відрядженням, Володимир Петрович боляче зморщився і мовчки пішов довгим інститутським коридором.

Не обертаючись і не промовивши жодного слова, Оля крокувала попереду.

Борисенко ледве встигав за нею. Він ішов і думав про близьку зустріч із старим орнітологом. А розповісти Іванові Федоровичу було про що: адже його теоретичні міркування, на які аспірант тоді не звернув уваги, стали пророчими — вони цілком підтвердилися самим життям.

Біля дверей професорського кабінету Оля зупинилась, оглянулася і, уявіть собі, знову посміхнулася. І вражений аспірант раптом помітив, що у неї блакитні і такі добрі очі.

— Як ви себе почуваєте? — запитала вона його просто, навіть сором'язливо.

— Так собі. Начебто, нічого, — розгублено відповів Борисенко: він зовсім не чекав такого питання від суворого факультетського секретаря.

— Ідіть, на вас чекає професор, — знову офіціально відрубала Оля і, круто повернувшись, чітко і лунко застукотіла каблуками.

Задумливо провівши Олю поглядом, Володимир Петрович зайшов у кабінет професора.

Перше, що він побачив, — це сірі куріпки, які метушились і сварились у вольєрі: професор кидав своїм вихованцям корм.

— А-а-а! Володимир Петрович! Радий вітати і обійняти вас, але, пробачте, треба витримати пташиний?режим, — вчений хитро посміхнувся і виразно скосив очі в куток кабінету. — Може, ви трохи порозмовляєте з товаришем?

Аспірант глянув у куток кабінету і завмер: там сидів у кріслі Грицьвар. У святковому костюмі хлопець здавався майже дорослим, тільки очі-вуглики та вилицювате темне обличчя були такими ж, як і раніше, — грицьварівськими.

— Володимире Петровичу! — радісно вигукнув Грицьвар і кинувся до нього. Вони мовчки обнялися. Аспірант відчув ледве вловний запах в'ялених бичків і відразу ж пригадав чудове рибацьке селище, що притулилося під азовськими кручами.

— Як же ти сюди потрапив? — здивувався аспірант.

— Я? Дуже просто. Навчаюсь у зоотехнічному технікумі. Ось і зайшов провідати…

— Вперше прийшов?

— Ні. Я був уже. Перезнайомився з усіма. А ви чомусь довго хворіли.

«Так от звідки товаришам відомо про всі мої пригоди, — подумав Борисенко. — Грицьвар розповів».

— Як поживає твоя мати? Які новини у Бичкових Водах?

— Добре живе мама. Шле привіт вам. У селищі все, як і було. Тільки Рудого Жука не стало.

— Рудий Жук? — очі аспіранта гнівно заблищали. — Куди ж подівся цей Жук-яйцеїд?

— Утік. Серед ночі втік. Куди і як — ніхто не знає. Човен його залишився. По суші втік.

— А чого ж це він утік?

— Та ми йому таку припарочку на зборах влаштували за мартинячі яйця, а тут ще миші його покарали.

1 ... 16 17
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Острів Сріблястих чайок», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Острів Сріблястих чайок"