Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том I"

— А може, й тут майстерня є? — спитав Валерик, бо слово «кустарі» прозвучало для нього образливо, він звик, що його тато — передовий робітник взуттєвої фабрики.

— Нічого, не сумуй, — батько погладив Балерина по голові. —?Коли б це було найбільше горе… Сам бачиш, що робиться…

Валерик промовчав. Ще б не бачити!.. Наші війська виявилися затиснутими в Криму. Відходять до Севастополя. Створюють оборонні рубежі. А фашисти насідають великою силою. Бої точаться вже недалеко від Чоргуна.

Марія Іванівна дома майже не жила. З ранку й до пізньої ночі вона бігала по сусідах, по знайомих і незнайомих людях, прала білизну, топила в печі, доглядала дітей, знаходячи в цьому для себе втіху й розраду.

Валериків батько, навпаки, нікуди з хати не виходив, сидів на розкладному низенькому стільці, якого сам змайстрував, сукав дратву та стукав молоточком.

Маленьке оголошення на дерев'яному стовпчику зробило своє. Люди зупинялись, читали, а потім приносили роботу, бо надходила ж зима і кожному взуття було потрібне. За шиття та ремонт батько брав недорого, а шив швидко й добре.

Не забарився прийти і татарин Абдула, про якого згадувала Марія Іванівна. Це був невисокий, дуже товстий чоловік з великим горбатим носом на темно-червоному широкому обличчі і з круглими, як у бика, сердитими очима. Переступивши поріг, він привітався:

— Салам алейкум.

— Алейкум салам, — відповів тато по-татарському.

— Значить, взуття шиєш? — запитав Абдула, безцеремонно озираючи всі кутки, заглядаючи під стіл та під ослінчик, на якому лежав шевський струмент.

— Шию, — коротко відповів батько, тягнучи дратву.

— Звідки прибув?

— З Бахчисарая. Наказали виїхати.

— І там шив?

— Шив.

Валерик насторожено слухав цю розмову, схожу на допит. Вона лякала його. Чи не прийшов Абдула з якимись лихими намірами?.. Але батько був спокійний.

— А татарські черевики зможеш пошити?

— Чому ж ні? Зможу… Тільки копили зробити треба. А дерева немає.

— А яке дерево потрібне?

— Граб, береза, бук, — пояснює батько так спокійно, ніби веде розмову з якимсь добрим знайомим.

— Тут у лісі є і граб, і береза. Зроби копили й поший. Я щедро заплачу, якщо добре пошиєш.

— Гаразд, — не відмовився батько. — А за дерево ніхто нічого не скаже? Може, ще відповідати доведеться?

— Перед ким відповідати? — засміявся Абдула, і його обличчя стало кругле, як решето. — Тепер війна. Де хазяїн? Немає! Все нічиє!.. Я тобі сам дерево принесу. Бо мені кілька пар черевиків треба, для себе і для сім'ї.

Другого дня він справді приніс кілька обрубків березового кругляка, і батько заходився вирізати копили. За мірки і за зразок правили старі розбиті черевики, які теж приніс Абдула.

До хати Волкових почав забігати і син Абдули, чотирнадцятирічний Мамед, смаглявий, з такими ж круглими, як і в його батька, очима. Розмовляючи, він російські слова пересипав татарськими, був дуже балакучий і самовпевнений.

— А хто твій тато? — спитав його Валерик. Мамед одразу ж почав хвастати:

— Мій тато продуктовим складом завідував. Великий був склад!.. А тепер його немає.

І став розповідати те, що, видно, говорилося в його хаті:

— Ми нікуди не виїдемо звідси, як німці прийдуть. Вони нам нічого не зроблять. Мій тато не комуніст.

Валерик гостро глянув на Мамеда:

— Німці сюди не прийдуть! їх зупинять наші.

— А от і прийдуть, — наполягав Мамед. — У них сила! Танки, літаки!..

— І в нас сила, — не здавався Валерик, злостячись, що не знає, якими доводами підкріпити свої слова. — Знаєш, які матроси? Їх фашисти, як чортів, бояться!..

І все ж хлопці дедалі частіше бували разом. Вони блукали по селу, Мамед розказував, хто де живе, а хто жив, та виїхав, заходили в пусті покинуті хати. Ці пустки викликали у Валериковому серці жаль і смуток… Ось тут жили люди. За оцим столом їли. На цьому ліжку спали, А тепер поневіряються десь так само, як оце й вони з татом…

А Мамеда радувала кожна пустка. Потрапивши до неї, він одразу ж відчиняв шухляди столів, порпався в шафах, нишпорив у хижах, все щось шукаючи, щоб взяти собі. Зажерливість до чужого була в нього якась хвороблива. Стару ложку знайде, і ту в кишеню пхає.

В одній хаті Мамед знайшов щось загорнуте в цупкий папір. Розгорнув і радісно скрикнув:

— Глянь, годинник!..

Він уже ховав свою знахідку за пазуху, як Валерик спокійно, але твердо наказав:

— Поклади на місце.

Мамед засміявся:

— Аякже! Спішу покласти!..

Валерик стиснув щелепи, кров ударила йому в лице.

— Поклади, кажу! То не твоє!

— Тепер воно нічиє, — заперечив Мамед, повторюючи слова свого батька. — Не мені, так комусь іншому дістанеться.

Мить — і Валерик підскочив до Мамеда, вирвав з його рук годинника, заховав у шухляду.

— Посмій тільки взяти, ребра порахую… І взагалі більше ти нічого брати не будеш.

В його очах і в тоні було стільки рішучості, що Мамед не на жарт злякався і тільки пробубонів:

— Тобі що, шкода?..

— Ех, ти! — обпік його презирливим, повним зневаги поглядом Валерик. — Хіба те, що шкода? Ти ж чужу хату грабуєш!

Вони вийшли на вулицю, але до іншої хати вже не зайшли. Мамед, насуплений і мовчазний, повернув до свого двору.