Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Журавлиний крик 📚 - Українською

Читати книгу - "Журавлиний крик"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Журавлиний крик" автора Василь Биков. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 14 15 16 ... 46
Перейти на сторінку:

Але трапилося так, що з перших же днів свого військового життя курсант Овсєєв відчув розчарування. Командиром відділення, до якого зарахували Овсєєва, призначили вайлуватого тугодума Тодорова. Цей незграбний чоловік з тупою впертістю й особливим старанням намагався виконати все, що від нього вимагалося, не зважаючи ні на чиї і ні на які переваги. Він зовсім не хотів бачити, що Овсєєв розумніший за нього і за багатьох курсантів, що він розвинутіший і спритніший, куди краще вихований. До речі, цього не хотіли помічати й старшина та командир взводу — його школили так, як і всіх. А коли він спробував виділитися, показати свої знання й здібності, довести, що він вартий чогось кращого, ніж інші, тоді його не злюбили товариші.

Правда, ті знегоди швидко минули. Улітку, коли почалася війна, його разом з великою групою курсантів відкликали з училища і з маршовою ротою відправили на фронт. Овсєєв спочатку навіть зрадів і, добираючись до передової курними дорогами, був сповнений рішучості здійснити який-небудь геройський вчинок, йому все хотілося показати людям, на що здатен Овсєєв. Але в першому ж бою його оглушило гуркотом стрілянини, осліпило страхом близької смерті, опалило болем невдачі й розгрому. «Ні, — сказав собі Овсєєв, — це не для мене!» — і далі вже тільки тим і клопотався, щоб якось уціліти.

Досі йому сяк-так везло, але, здається, настав кінець його удачам. Овсєєв дуже непокоївся, чуло його серце — буде непоправне лихо, і все думав, що зробити, аби якось уникнути загибелі.

Так, стоячи під краєчком даху й марно сушачи собі голову, як вийти цілим з біди, Овсєєв і не помітив, коли вщух дощ. Уночі зробилося тихше, перестали ляскати краплі по даху, здається, потроху вгамовувався і вітер. Невідомо, котра була година, Овсєєв відчув мляву знемогу в усьому тілі і, сердито подумавши про тих, у сторожці, які стільки часу не зміняють його, відчинив двері.

9

Із сторожки шугнуло теплом, димом, кислими випарами від мокрих солдатських шинелей. Не переступаючи порога і тримаючи навстіж розчинені двері, Овсєєв спитав:

— Ну що? Ви зміните мене сьогодні?

— Щось ти скоро, — обізвався з тапчана Карпенко. — Ще, мабуть, і двох годин не минуло.

Він неквапливо витяг з кишеньки старого «кіровського» годинника на ланцюжку, вдивився, повернувшись до скупого світла з грубки.

— Еге, п’ята година! Скоро й світанок. Ну хто? Глечик, давай ти!

Глечик з готовністю підвівся, але поруч схопився Пшеничний.

— Стривай. Я піду. Хай Глечик відпочине. Він копав багато, тож…

Не чекаючи командирської згоди, боєць загорнув поли шинелі і поліз у двері. Овсєєв поставив у куток гвинтівку й почав улаштовуватись біля грубки.

— Дощ стихає, здається? — спитав Карпенко.

— Стих, — сказав Овсєєв, простягши до вогню почервонілі руки.

Поруч, розімлівши від жари й підігнувши під себе ноги, сидів Свист. Він, певно, все не міг подолати свого задумливого настрою і з розважливим спокоєм у світлих очах, втуплених у жар, говорив:

— Подивився я на людей і там, і тут, смерті надивився і думаю: ех, людино, людино, не відаєш ти, чого хочеш. Вередуєш, як мала розпещена дитина, поки тобі гарячий півень у зад клюне. А клюне, тоді враз де й розум візьметься. Тоді ти затямиш, як жити треба. Це я про себе, додумався, от, ярина зелена.

— Воно-то так, — озвався Карпенко, витягаючи на тапчані ноги. — Але хай вона згорить, війна оця. Скільки лиха, скільки горя! Мені вона все життя поламала. Тільки на ноги звівся, на свою стежку вибрався, як тут трах-бах — понесло.

— Це правда, — погодився Свист. — І коли ми вже його здужаємо, гада? Пре й пре, паразит!

— Нічого, здужаємо. До Москви вже не пустимо. Це напевно.

Овсєєв, гріючи мокрі пальці, неприязно блиснув на старшину чорними холодними очима, в яких були іронія й погорда.

— Ага. Можна подумати, що Москва за Уралом.

— За Уралом не за Уралом, а Москви не віддамо.

— Це ми вже чули, — пирхнув Овсєєв. — А три місяці відступаємо…

— Дурниця, — жваво озвався Свист. — Кутузов теж відступав. Тут, чоловіче добрий, план, може, такий, як з французом. А що? Заманити глибше в ліси, болота, оточити й кокнути к бісовій матері, щоб жодного не зосталося.

Карпенко курив, пускаючи в стелю широкі струмені диму, і щось думав. Овсєєв, нагрівшись, узявся доїдати кашу. Вітька згрібав біля грубки рештки палива, а Глечик, повний уваги на округлому хлоп’ячому виду, обіперся на руку й слухав. Дрова в грубці догоряли, виблискувала жаром купа вугілля, морок огортав постаті людей, невиразно світилися тільки обличчя, руки.

— Ох, гади, гади! Що зробили з Росією, — крушився Свист, підбираючи в темряві тріски. — Ну стривай, доберемося — нікому пощади не буде.

— Навіщо так, — помірковано зауважив Карпенко. — Усіх не треба одним аршином міряти. Є й серед німців люди. Підпільники. Мабуть, же вони свою справу роблять.

— Що, може, пролетарську революцію готують? — невесело усміхнувся Овсєєв. — Я чув, один політрук про революцію в Німеччині агітацію розводив. Каже, скоро німецький пролетаріат підніметься проти Гітлера.

— А що? Може, й підніметься. Що ти думаєш? Ми не знаємо, а там, напевно, діло йде. Не може ж бути, щоб усі робітники там — за Гітлера.

— Ага, чекай, — буркнув Овсєєв.

— Ех, ти, розумнику, — розізлився Карпенко. — Дуже багато ти тямиш, бачу. Усе ти знаєш, усе розумієш.

— І розумію, а хіба ні!

— Розумієш! Ось подивлюся завтра, який ти будеш розумний.

Овсєєв змовчав. Стало тихо. Глечик насупився, Свист розважливо промовив:

— Це нічого, нічого. Хай! Певно, що лихо, але лихо не без добра, а добро

1 ... 14 15 16 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Журавлиний крик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Журавлиний крик"