Читати книгу - "Журавлиний крик"

Рипнув тапчан — Карпенко повернувся на другий бік і принишк. Сидячи, прихилився до теплої грубки промоклий Овсєєв, на підлозі з головою вкутався у шинелю Свист. Глечик підсунувся ближче до грубки і, обхопивши коліна руками, сумно дивився на затухаюче полум’я.

Коли дрова зовсім догоріли, ще довго яскраво червонів жар, по ньому де-не-де пробігали синювато-прозорі вогники, але їх дедалі меншало, а відтак усе густішав морок у хатині. Потім жар почав укриватися тоненьким шаром попелу, і він ворушився, гойдався, все ширше розповзаючись у грубці. І від цього згасання чи, може, від чогось іншого все жалісніше стискалось у грудях Глечика серце, повне давніх, болісних турбот.

За цей страшний час незмірних людських страждань Глечик уже неабияк огрубів душею і перестав помічати дрібні знегоди життя. Не дуже допікали хлопцеві марші й окопи, холоднеча, голод, призвичаївся він до вимогливості командирів, і тільки одне велике переживання, ніколи не стихаючи, день і ніч гризло йому душу.

Він був несміливий і мовчазний хлопець, поступливий перед старшими й бойовішими за нього, ніколи нікому не відкривав своїх переживань, усе слухав інших, гадаючи, що його горе — не горе. Правда, від того не було легше, і все чорніло всередині від непозбутного болю, що йшов з минулого…

Ех, якби можна було зупинити час, переінакшити життя з самого початку, «зібрать з доріг каміння ті, що гублять сили молоді»![2] Не завдав би, може, й Глечик тієї образи рідній, найближчій людині — матері, образи, від якої тепер так боляче й тривожно в його душі.

Тихе й гарне було дитинство Василька Глечика. Цегельний завод на околиці селища, величезні старі кар’єри з широкими калюжами жовтої води, довгі сушильні навіси й тьма-тьмуща цегли — сирої, підсохлої та випаленої. На сирій можна написати своє прізвище, намалювати зірку, а випалена цегла, червона, як мідь, була тверда й дзвінка. У кар’єрах селищні шибеники ловили влітку пуголовків, пустували, купалися, пропадали біля води з ранку до вечора, аж поки на обриві з’являвся Васильків батько і гнав їх додому.

Глечиків батько, звісно, мав причетність до того заводу, він працював випалювачем і був господарем довгої, ніби печера, випалювальної гофманської печі, яка завжди палахкотіла жаром і полум’ям. Батько був добрий, ніколи не лаяв Василька, в получку приходив трошки напідпитку, приносив йому іграшки й цукерки. Мати тоді хмурилася, і малий Василько ніяк не міг зрозуміти, чому вона сердиться на батька, він же в такі години був ще ласкавіший, приязніший і веселіший, ніж звичайно.

Ну, а коли мати ображалася, то й Василько не міг почувати себе щасливим, він теж переживав і трохи нарікав на батька. Василько дуже любив матір — таку лагідну, гарну й добру жінку, до якої всі люди в селищі ставилися дуже привітно. Від неї ніхто ніколи не чув сердитого, грубого слова, вона була завжди весела, і кожен, зустрічаючись з нею, відразу радісно та ясно усміхався. Їм дуже щасливо жилося тоді на цьому заводі. Василько вчився в школі, був, як і мати, старанний, сумлінний та поважливий і до п’ятнадцяти років не знав, що таке справжнє горе.

Але горе скоїлося — несподіване, безглузде й страшне. Одного дощового, як сьогодні, осіннього вечора вони всі — батько, мати, Василько та трирічна Насточка — сиділи в кімнаті за столом і слухали тиждень тому куплений патефон. Батько неоковирними, не звиклими до надто делікатних речей пальцями вставляв у мембрану голку і обережно опускав її на пластинку. Мати слухала, спершись ліктями на підвіконня, — вона була дуже гарна тоді, якась мрійлива й тиха. Зненацька знадвору почувся дикий, нелюдський зойк.

Усі здригнулися, батько метнувся до вікна, потім — до дверей, сунув ноги в чоботи і як був — у самій сорочці, без шапки — вискочив надвір. Василько теж вибіг услід і відразу за рогом, біля тину, при світлі поблизького ліхтаря побачив щось жахливе. З мокрого від дощу невисокого стовпа електромережі сповзав униз чоловік — їхній сусід Трошкін, а на землі, розплатавшись у грязі, лежав нерухомий батько. Василько кинувся до нього, закричав, вискочила мати, позбігалися люди. Але вже нічим не можна було зарадити — батька вбило струмом.

Того вечора закінчилось Василькове щасливе дитинство і почалося велике лихо. Батька поховали. Мати аж почорніла від гризоти й сліз. Василько теж плакав, але потай від усіх: несподівано він відчув, що найсильніший вдачею у цій осиротілій сім’ї, і стримувавсь як міг. Жити стало тяжко, сумно й гірко. Він тоді закінчив семирічку, але мати хотіла, щоб син учився далі, а сама пішла на завод формувати черепицю. Заробляла вона небагато, грошей на все не вистачало, і вони берегли кожну копійку й сяк-так перебивалися. Василько теж заробляв де міг — збирав брухт, допомагав ремонтувати вагонетки, вантажив на машину цеглу. Мати потроху оправилась від горя, заспокоїлася й інколи, поклавши спати Насточку, підсідала до сина й говорила: «Нічого, не журися, синку, як-небудь проживемо. Усе-таки нас двоє, робітників». Повна розчуленої ніжності, вона гладила його по коротко обстрижених вихрах, а Василькові було дуже ніяково від тієї її ласки, і він соромливо ухилявся. Але в такі хвилини хлопець ладен був зробити все, щоб хоч трохи полегшити тяжке життя матері. Після смерті батька він став любити її ще більше.

Та мати незабаром несподівано повеселіла. Якось погожого вихідного дня вона гарно вбралася, взула свої білі, куплені ще батьком туфлі, взяла маленьку сумочку й пішла, звелівши Василькові доглядати Насточку й нікуди не йти з дому. Повернулася вона надвечір, весела, жвава, як і раніше, гарна й ласкава. Вона довго й радісно бавилася з Насточкою, погладила по голові Василька, але в синовій душі раптом прокинулася до неї незбагненна, образлива ворожість. Він тоді нічого не сказав їй, пішов до кар’єру і до смерку просидів на обриві.

Через кілька днів та кривда забулася, мати була добра, багато працювала, увечері приходила стомлена