Читати книгу - "Пролог"

— Це… речі, а я… я про domestica facta — хатні справи — про людину, про смерть її кажу. Про живу людину!

Він тихенько засміявся. Взяв мене за руку і повернувся так, щоб світло падало на моє обличчя.

— І в цьому нічого страшного немає, — сказав він. — Перемогти треба навіть смерть. Зробити життя людини таким змістовним, таким повноцінним, щоб вона виконала своє призначення, зробила свою роботу… А потім і померти. Тоді — не страшно. Ви розумієте мене? Висновок же простий…

Він хвилинку подумав.

— Висновок такий, — закінчив він. — Ось що я хотів сказати. Тільки в наших умовах, в наші дні фізична загибель — смерть — часто перетворюється в свою протилежність.

Пішов до авто. Зупинився ще раз.

— Так коли вам треба чого, прошу вдаватись до мене. Удень, уночі. В крайкомі чи дома. Що б там не було. Є речі, які заважають вам працювати. Звертайтесь до мене. Білок повинен бути. І він буде!

Гуркотить авто. Пахне бензином. Виходжу за ворота. Довго дивлюсь услід. І мені хочеться крикнути, що я сказав не те, що я думав сказати інше. Я хотів сказати, що не розумію, як могла сьогодні, в час аналізу, трапитись помилка. Треба було сказати, що я певен, що ми маємо білок. Трапилась помилка. Але… ми далі продовжуватимемо нашу роботу.

Дочка в мене хвора. Ось що треба було сказати! Але ж я йому сказав про смерть. Він запевнив, що більшовики перемагають навіть смерть.

Сідає порох. У два ряди горять на вулиці жовті ліхтарі.

Місто сонне, замислене.

Ліда Янчевська прибирала з столів приладдя. Тільки тоді я помітив, що навколо чорної дошки, на якій сьогодні мала бути написана формула перемоги — аналізу білка, стояли корзини з квітами.

В лабораторії цвіли білі троянди. Їх готували, щоб піднести мені, коли буде закінчений аналіз. Вони, як лавровий вінок голову переможця, обгортали дошку. А на дошці була написана формула не перемоги, а поразки.

Пішов до дошки. Рукавом витер усе написане. Ліда стежила за мною.

— Навіщо ви це зробили? — підійшла вона до мене. — Так не лишиться й сліду від аналізу. Добре, що я все раніше переписала.

— Не треба сліду, Лідо. Коли людину поранено, треба подбати, щоб на тілі не лишилось рубців. А коли вони лишаються, згадка про біль мучитиме довго. Мене поранено сьогодні, Лідо! Ви, мабуть, всього не знаєте?!

— Мені важко, — почув я смутні тонкі вібрації в її голосі. — Як це все трапилось? Мені дуже важко… як і вам. Мені… мені плакати хочеться!

Я побачив — на її очі набігли сльози. Передо мною стояла дівчина, яку сьогодні спіткало розчарування. Вона вірила в білок. Білок — то її мрія! Я хоч кілька хвилин, не знаючи наслідків аналізу, тріумфував біля дошки, поки не прочитав формули. А вона раніше все знала. Як же важко було їй дивитися на мене! Вона знала вже, що білка немає. І коли б я тепер ще раз розм’як перед нею, коли б я далі нарікав на неуспіх, я б остаточно знищив у ній віру, розчавив би її прагнення.

«Більше мужності, — подумав я. — Мужність у собі викликає мужність у других».

— Вас вразили мої слова, — сказав їй. — Мені важко, Лідо. Але це не розпач! Може, далі буде ще важче. Проте однаково треба працювати. Пізніше ми зрозуміємо, як це все сталося. Хто готував препарати для дослідів? Хто давав банки?

— Я сама все готувала. І Гордій Семенович.

Як мені могла спасти така дика думка?

— Я не винна, — сказала Ліда. — Я сама, своїми руками все готувала. Там нічого це могло бути. Гордій Семенович навіть уночі вчора тут був. Я не винна…

— Ні, я не так висловився, — перебив я її. — Не треба про це. Помилка — в розрахунках, а не в процесі роботи. Наш шлях вірний. Тільки так, Лідо! Ви йдіть додому, Лідо! Ідіть! Добраніч! Я сам усе приберу. Вам треба спати. Ідіть!

Ліда йде з лабораторії. Ступає твердо, впевнено. Але як мені важко підтримувати віру в ній!

Жодної зірки на небі немає. Вгорі пливуть і ранять гострими кутами одна одну хмари. В повітрі шум. Наростає гроза. Незабаром упаде, зірветься холодними краплями дощ. Дуже пахнуть квітки. Яблуні цвітуть. В саду плавають, як дві зорі, ліхтарі — нічні сторожі роблять обхід.

Я став серед саду. Розмовляв із собою. Адже ніхто мене не міг чути. Я читав формули, казав сам собі, що жодної помилки в розрахунках не може бути. Я себе переконував, що треба працювати далі.

— Помилка є, — виступив з темряви кущів Гордій Семенович. — Помилку доведено остаточно.

Я не сподівався його бачити. Стояв, сам з собою розмовляючи, певен був, що нікого в саду немає, що Гордій Семенович поїхав виряджати гостей.

— Ні, нікого було виряджати. Всі роз’їхались. Я стояв біля вас, коли ви розмовляли з секретарем крайкому. Я був і під час розмови з Лідою.

Дивно, я його не бачив увесь час. А може, я був настільки вражений, що не помічав нічого навколо?

— І все це марно, — важко сів Гордій Семенович на лаву. — Зовсім нічого тепер турбуватись. Очевидно, що білка ми не маємо. Може, і краще, що ми не маємо білка, — продовжував він. — Останнім часом я мав можливість докладно над цим подумати. Мимоволі мені спадає на думку порівняння. Джемс Уатт винайшов парову машину. Але двісті років цю машину використовували для того, щоб закабалити людину. Пригадуєте повстання ткачів? Машина в той час була ворогом людини.

— Але, — перебив я його, — в наш час, у нас машина вже не є ворогом людини. Навпаки, нам треба мати якнайбільше машин.

— Двісті років — час достатній для