Читати книгу - "Привид Чорного острова"

Джон нічого не відповів, запалив люльку і пахкав димом.

— Міс Мері, проведи мене трохи, — запропонував Морісон.

— Ой, що ви! А привид?

Морісон засміявся. І так розкотисто, що його черевце затанцювало.

— Анекдот. Справжнісінький анекдот. Спершу наречений налякав свою молоду, а потім пропонує погуляти. Бувайте здорові! Скоро приїду. Тепер мої думки тут, з вами.

Морісон пішов. Йому вслід дивилася Мері. Дивилась і думала: як усе гидко, який гріх вона взяла на душу. Хотіла піти до кімнати Олеся, але несподівано на її шляху став батько.

— Ти куди?

— Довідаюся, чи не хоче Олесь їсти.

— Йди спати. Я сам запитаю в нього.

В голосі батька звучало щось таке, чого вона ніколи раніше не чула, хоч і говорив Джон зовсім тихо.

Мері підкорилася. Взяла Білла за руку і пішла з ним до його кімнати.

Олесь чув усе. Дивні ж події відбуваються на Чорному острові. Колись у дитинстві бабуся розповідала йому страхітливі казки, в яких діяли царі, чорти, привиди. Привиди завжди були лютими і злими. Діяли ж зовсім не так, як тутешні. Бабусині привиди знищували все на світі одним помахом руки. А тутешній душить мотузкою людей.

Щось не сподобалося Олесеві в почутій сьогодні казці. І хоч як Морісон доводив Джонові, що все це відбувалося насправді, не вірив Олесь.

«У нашій країні таке неможливе, — подумав, — а тут…»

Потім Олесеві спало на думку: пощастило чоловікові, висватав сьогодні чудову дівчину. Цікаво б поглянути на Морісона. Голос у нього досить дзвінкий, розмовляє вправно, а який із себе? Напевне, ставний, огрядний.

Хоч Мері й застерегла Олеся, щоб не вірив жодному слову, яке сьогодні почує, — неприємне почуття не залишало його. Навіщо ж Мері терзає пристаркувату людину? Навіщо подає їй привід надіятися, сподіватися? Хіба не можна одразу відмовити? Шкода, що Джон не дозволив Мері зайти до кімнати. Олесь сказав би, що думає. А може, не слід? Що йому до того?

Коли Джон увійшов, Олесь стулив повіки. Йому зовсім не хотілося зустрічатися з цим похмурим велетнем.

Джон глянув спідлоба на Олеся і вже збирався йти геть, але раптом передумав, наблизився до ліжка і доторкнувся пальцем до плеча Олеся.

— Прочуняйся!

Олесь розплющив очі. Джон запитав:

— Їсти хочеш?

Олесь заперечно похитав головою — гадав, Джон одразу піде собі, але той сів на стілець, натоптав люльку і втупив погляд в Олеся. Дивився він не кліпаючи довго і суворо. Потім сказав:

— Маю до тебе ось таке. — І знову замовк, посмоктав люльку, ніби шукаючи потрібні слова. Їх у нього, мабуть, було небагато. — В мене є донька.

Олесь кивнув головою. Це не сподобалося Джонові.

— Ти не кивай головою. Кажи — зрозумів?

— Так, сер, зрозумів, — здивувався Олесь, — у вас є донька Мері.

— Отож, є. Знай — вона не для тебе.

— Знаю, сер. Сьогодні її посватав інший.

— Це тебе не стосується, хто посватав, — знову гримнув Джон.

— А чом ви не відправили мене з Морісоном?

Джон повеселішав: то, виявляється, цей хлопчина не має наміру впадати за його дочкою? Хоче поїхати з острова на материк?

— Ще корабель, напевне, не рушив. Повідомте містера Морісона. Невже він така людина, що відмовить?

— Радий би, та не можу, — зітхнув Джон.

— Чому, сер? Чому?

— Запитай у Мері.

Помовчали. Тоді Джон поцікавився, чи не хоче Олесь випити віскі. Коли юнак відмовився, Джон вийшов з кімнати.

Надворі дощ. Він почався зовсім несподівано. Кілька хвилин тому було зоряне небо, і нараз примчали хмари.

Пригадалося, як на Україні довго збирається дощ. Спершу з'явиться манісінька хмарка. Росте, росте. Півдня чи півночі мине, перш ніж упаде перша краплина.

Лише в косовицю дощі налітають несподівано. Це було в дев'ятому класі. По закінченню уроків пішли вони косити траву на силос. Там, де косарка не пройде, косили вручну. Далеко вирвався вперед Олесь. Він у класі був найдужчий, ніхто не брався з ним мірятися силою.

Дійшов Олесь до лісу, а хлопцям ще йти та йти. Він ліг на валок трави і заплющив очі. І тоді пішов дощ. Не встав і не сховався Олесь. Дощ обливав його, прошивав наскрізь. Та що це — вже йому на лице не падають краплини. І тоді Олесь відчув на своїх губах її губи. Вони спершу доторкнулися ніжно, несміливо, а потім припали, ніби пили дивний напій. А він так і не розплющив очі.

Потім Галинка сказала:

— Обідати тобі принесла.

Олесь пригорнув її, а вона прошепотіла:

— Милий мій, коханий мій! Мені навіть страшно стає, коли я подумаю, як сильно тебе кохаю. Мені страшно за тебе, милий мій. Я нікому ніколи тебе не віддам. Наше життя буде ясним і радісним. Всі люди землі нам будуть заздрити, бо вони не знають, що таке справжнє кохання. Не знають…

Олесь прислухався. Дощ ущух, і водночас зник спогад. А щем на серці лишився.

Мері сиділа на камені. Лагідний вітерець злегка кошлатив її червоне волосся, а сині-сині очі були спрямовані в далечінь, туди, де океан обіймався з небом.

Бубо дрімав біля ніг дівчини. Іноді розплющить одне око, погляне, чи Мері ще не пішла, — і знову дрімає.

Схилившись над могилою, Мері шепоче:

— Мамо, рідненька, це я. Пробач, що ось уже цілих три дні не розмовляла з тобою і ти не знаєш, що тут у нас діється. Скажи мені, мамо, чому я повинна була брехати? Татові так схотілося, і я взяла гріх на