Читати книгу - "Привид Чорного острова"

Мері знову поглянула в далечінь, і раптом очі в неї засяяли.

— Мамо моя рідненька, — не розумію, що зі мною коїться. Я все частіше думаю про Олеся, хочу бути близько біля нього. Іноді я навмисне картаю себе — навіщо він мені потрібний? Та ще росіянин. Не треба його кохати. Але потім так гірко стає на серці. Чому я не можу покохати? Коли б ти була зі мною, то розповіла б, що таке кохання. І я не блукала б у темряві, не боролася б з собою.

— Це почалося якось несподівано. Я розтирала його груди і тоді відчула, що віддаю йому своє тепло і мій вогонь оживляє. І тоді прийшло якесь дивне, невідоме почуття. Я притиснулася щокою до його щоки і так цілу хвилину прислухалася до свого серця. Олесь дихав уривчасто, його била лихоманка. А мені до сліз хотілося, щоб він глянув на мене. Адже я навіть не бачила, які в нього очі.

— А потім побачила: він глянув на мене чорними, вогненними очима. То була найщасливіша хвилина в моєму житті. Коли ж я подумаю, що закохалася, мені стало смішно.

— Тато зненавидів Олеся. А чому? Олесь надзвичайно гарний, тихий і розумний. І такий же велетень, як наш тато. Олесь не зробив нічого поганого. Наш тато ненавидить усіх людей. А це ж великий гріх. Людей треба любити. Для того їх створив бог.

Знову Мері кинула погляд на далекий океан. Вітер бавився білими баранцями, відганяючи їх подалі від острова.

— Ти прийди, мамо, до тата уві сні й скажи йому, щоб він полюбив Олеся, щоб не гнівався на нього і не гримав. Скажи, що я кохаю Олеся. Або ні, не кажи. Це буде моя і твоя таємниця. Я її ніколи нікому не відкрию. Ніколи! Може, треба, щоб Олесь знав про моє кохання? Не знаю. Порадь мені, матусю.

Мері помовчала, зиркнула в далечінь океану і примружила очі — ще з дитинства звикла так робити: коли потім розплющиш очі, — все перед тобою ніби зринає вперше. Ось і тепер дивиться на океан, а він здається їй білим.

— І ще скажи татові уві сні, щоб кинув, нарешті, шукати той скарб. Зовсім змучив себе і Фреда. Може, тому й сердитий такий? Скажи йому, що все те — вигадки. Нам час їхати звідси, треба ж колись пожити по-справжньому серед людей. Тільки як же бути нам без тебе? Та я вже придумала. Ходитиму на цвинтар у тому місті, де ми житимемо, і розмовлятиму з іншою матір'ю, а вона тобі все перекаже, і ми не розлучатимемося аж до того дня, коли я прийду до тебе.

Порадь мені, матусю, як далі жити. Не можу боротися із собою. Не можу! Ось і зараз піду від тебе до Олеся. Незвідану радість приносить мені кожен його погляд. Я вслухаюся у голос юначий, і він мені здається піснею. А доторкнуся до його рук — ніби мене б'є блискавка, і змушена я боротися із собою, щоб не згоріти в тому вогні. Порадь, матусю, як повинна тепер жити? Не кохати? Цуратися його? А чому? Хіба я не повинна зазнати щастя?

Бубо розплющив одне око, кліпнув на Мері й знову поринув у дрімоту.

Минув тиждень, одколи Олесь Сивокінь на Чорному острові.

Сили його почали поновлюватися. Якось, коли вся Джонова родина зібралася за сніданком, Олесь сказав:

— Просив би вас, щоб дали якусь роботу — вже можу вам допомогти…

Фред глузливо примружив очі:

— Довго ж ми чекали, доки в тебе совість прокинеться.

— Цить! — підвелася Мері. — Це я не дозволяла йому… Він був хворий. — Останні слова вимовила майже пошепки.

Джон, що досі мовчав, поклавши виделку, мовив:

— Я не терплю дармоїдів.

— Тату! — докірливо глянула на батька Мері.

— Пофарбуй шхуну, — наказав Джон, — а там видно буде. Сили в тебе ж багато. Знайдемо, де її використати.

— Гаразд. Шхуну пофарбую. Діло знайоме. Дозвольте мені налагодити рацію, може, вдасться зв'язатися з якимось кораблем і я залишив би острів.

— Не дозволю! — гримнув Джон і вийшов із-за столу. — Це не твого розуму справа. Мені зараз ніякі зв'язки не потрібні.

— Послухайте, сер, я ж не в полоні на цьому острові…

— В полоні? Ото дивак. Чому ж… Йди куди бажаєш, я тебе не тримаю, — вимовив Джон і всміхнувся. Від тої усмішки у нього несподівано заворушилися вуха. — В гості також я тебе ніби не запрошував. Отже, хлопче, за все маєш платити. — Джон натовк люльку, затиснув її в зубах, запалив і сердито пихнув димом.

Олесь опустив голову.

— Платити я не маю чим. Повідомте який завгодно радянський корабель, і мій борг сплатять.

— Про це ти сам потурбуйся.

Мері вибігла з кімнати плачучи.

— Соромно, соромно мені за тебе, батьку! — гукнула вже за дверима.

— Білл, марш до неї, — сердито крикнув Джон.

Хлопчик нехотя теж залишив кімнату. Джон підійшов до Олеся і вимовив суворим голосом:

— Мені не подобається твоя пика, хлопче! Без тебе ми тут жили мирно й тихо, а зараз бачиш, що коїться? Поводься розумно… бо поламаю кістки. — На шиї в нього вип'ялися м'язи, а під бровами злісно спалахнули дві іскорки.

Олесь стояв проти Джона такий же високий, плечистий, довгорукий, не ховаючи погляду. Дивився в очі Джонові сміливо, а той не відчув у юначому погляді Р найменшого переляку.

Сонце хилилося до обрію. Промайне ще півгодини, і воно потоне в безмежному океані. Здається, назавжди океан загасить його, і воно більш ніколи не з'явиться на небі.

Мері й Олесь ішли піщаним берегом.

— Я зараз