Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

Те саме казала й клюшниця — так уже вони обидві прагнули згуби тих неповинних мучеників, але парох на те не пристав: треба, казав, хоч титули всіх книжок перше переглянути. Майстер Ніколас подав йому насамперед чотири книги "Амадіса Гальського". Парох промовив:

— Се нам ніби призвістка, бо чув я, що ся книга — перший рицарський роман, видрукуваний в Гишпанії, а од нього вже пішли й постали всі інші. Тим-то я вважаю, що ми сього Амадіса, яко єресіарха всієї лиходійної секти, без жодної пільги мусимо до спаління засудити.

— Ні-бо, добродію,— заперечив цилюрник,— я чув дещо інше: кажуть, що ся книга краще над усі, що писалися будь-коли в сій царині, тим-то ми повинні помилувати її, яко єдину в своїм роді.

— Правда ваша,— погодився парох,— візьмім се до уваги і даруймо їй тимчасом життя. А що там за книга стоїть поруч?

— То,— оголосив цилюрник,— "Подвиги Еспландіана", правного сина Амадіса Гальського.

— Є такий закон,— зауважив парох,— що батькові заслуги на сина не переходять. Нате ж вам, господине, одчиніть вікно і викиньте його в двір, нехай положить початок тому стосові, що ми з нього кострище розпалимо. [43]

Клюшниця вчинила те з великою уподобою: бравий Еспландіан полетів у двір і став терпеливо чекати вогненної кари.

— Нуте, що там далі? — спитав парох.

— Далі йде "Амадіс Грецький",— одказав цилюрник,— та на цій полиці, здається мені, стоять самі-но Амадісові родичі.

-: То нехай же всі летять у двір,— постановив парох.— Щоб укинути в вогонь королеву Пінтікінестру й пастуха Дарінеля з його ек-логами та всіма викрутасами й вихилясами, що понариговував його автор, я б і рідного батька заодно спалив, якби він узяв на себе постать мандрованого рицаря.

— І я так гадаю,— сказав цилюрник.

— І я,— мовила небога.

— А коли так,— сказала клюшниця,— то в двір їх усіх! Узявши цілу купу книг, вона, щоб не спотикатися дарма по сходах, повикидала їх у вікно.

— А то що за бандура? — спитав парох.

— Це,— сказав цилюрник,— "Дон Олівант Лаврський".

— Сю книгу скомпонував автор "Саду квіток розмаїтих",— зауважив парох,— і, правду кажучи, я не знаю, котра з тих двох книг більш правдива чи, вірніше, менш брехлива. Одно знаю: книга дурна, аж світиться. У двір її!

— Далі йде "Флорісмарт Гірканський",— оповістив цилюрник.

— Ага, і пан Флорісмарт є тут? — сказав парох.— Далебі, і йому не минеться. Хоч уродився він за надзвичайних обставин і мав усякі чудородні пригоди, та написане те все так сухо й лемехувато, що іншої долі й не заслуговує. У двір його, пані господине, та й оце ще візьміть на додачу.

— Оце по-моєму, панотче,— сказала клюшниця, з великою втіхою виконуючи той наказ.

— А ось "Рицар Платір",— читав далі цилюрник.

— Древня книга, нічого сказати,— зауважив парох,— а проте, ласки не заслуговує. І її давайте в ту саму купу, чого там!

Так же і зробили. Розгорнули ще одну книгу, що називалась "Рицар Хреста".

— Заради такої святобливої назви можна було б простити авторові його неуцтво. Та знов же, недарма кажуть: "За хрестом сам диявол з хвостом". В огонь його.

Цилюрник узяв іще одну книгу й сказав:

— А се "Зерцало рицарства".

— О, я добре знаю її достойність,— сказав парох.— Тут фігурує сеньйор Рінальд Монтальбанський з своїми друзями й товаришами, що самого Кака в шахрайстві упослідили, а також Дванадцять Перів Франції посполу з їхнім правдомовним дієписцем Турпіном. Щиро кажучи, я засудив би цих героїв лише на доживотне вигнання з огляду хоча б на те, що вони вже раніше тривожили уяву знакомитого Маттеа Боярда, а згодом на тій самій основі виткав свою поему правдиво християнський поет Лодовіко Аріосто. Як я знайду його тут і побачу, що він говорить не по-рідному, а по-чужоземському, то не велико його вшаную, як же по-рідному, то схилю перед ним голову. [44]

— У мене він є по-італійськи,— сказав цилюрник,— та я його не втну.

— То навіть краще,— одказав парох,— ми могли б те й пану капітанові пробачити, аби, він тільки не переносив його до Гишпанії і не вивертав на кастільський кшталт, бо при тому немало природних прикмет сього твору втратилось. Так буває з усіма, що беруться вірші іншою мовою переспівувати: хоч як старанно, хоч як майстерно будуть вони те робити, а все одно так не вдадуть, як у первовзорі. Одне слово, книгу цю, а також усяку іншу францужчину, що тут знайдеться, треба б до якого часу закинути десь у суху глибку, нехай там лежить собі, а ми б уже згодом прирозуміли, як із ними вчинити. Тільки "Бернардо-ві дель Карпіо", що, певно, десь тут гуляє, та ще "Ронсевалю" жодної не дамо пільги: скоро впадуть мені в руки, зараз передам їх господині, а вона в огонь пошле без пощади.

Цилюрник з тим усім погодився — певно, що так воно і є, коли парох каже, бо то ж такий щирий християнин і такий правдолюб, що зроду-звіку ні думкою, ні словом не схибить. Далі майстер Ніколас розкрив "Пальмеріна Оливського" та "Пальмеріна Англійського", що стояв тут же поруч.

Побачивши парох сі книги, сказав:

— Оту оливину на тріски порубати та спалити, щоб і попелу по ній не зосталось, а англійську пальмочку слід берегти й хоронити, яко річ унікальну, в особливій шкатулі, на взір тієї, що Олександер Македонський знайшов серед перських трофеїв і тримав у ній Гомерові твори. Та книжка, пане куме, гідна пошани з двох поглядів: одно, що вона сама собою дуже добра, а друге, що написав