Читати книгу - "Війна з багатоликим звіром"

— Піду занесу батарейки, — промимрив Міхал Роган, повернувшись із батьками додому.

Він поскладав до великої полотняної сумки своє музичне причандалля й пішов.

— Зачекай, ти ж не вечеряв! — гукнула йому навздогін Павла.

— Я не голодний, виголодаюсь хіба що аж уранці, — кинув у відповідь Міхал.

— А ти що їстимеш? — поцікавилася у чоловіка Павла.

— Все, що тільки можна тут приготувати, — відповів Еда.

— Я також не маю бажання повертатись до комуналки, але навіщо тобі було сперечатись?

— Опиратимусь і надалі, — відповів Еда. — Давай влаштуємо затишну сімейну вечірку, га?

— Давай! Але треба поперекривати опалення. Я швиденько зварю каву.

Еда закрутив крани всіх батарей, а коли перекривав гарячу воду, раптом настала темрява.

— Б’юсь об заклад, що наш шановний голова вимкнув найперше струм у нашій квартирі. Проте я звик в усьому бути першим… — пробурчав Еда і пішов по ліхтарик.

— Виходить, кави вже не буде, — озвалася з кухні Павла.

— Чудово! Відкоркуємо пляшку білого вина!

— Згода! Трошки холодного вина не завадить.

— Тепер усе буде холодним. Тільки не ми, правда?

— Безперечно!

У стрибучому світлі ліхтарика Еда підвів Павлу до піаніно, поставив на нього пляшку вина, наповнив два келихи й освітив їх променем.

— «Холодні дзвони золотого місяця…» Пригадуєш?

— «Щедрий Фенікс», — посміхнулася Павла і процитувала далі: — «… кришталеві під час жнив…»

— «Наче соловей, що плаче в садку…»

— «… навесні опівночі», — закінчила Павла і стала тихенько награвати.

Єство Павли найглибше розкривалося за фортепіано. Вона грала з заплющеними очима, поки не відчула чоловікові обійми.

— Любий… — зашепотіла вона, коли він обережно поклав її на ліжко й схилився над нею, незахищеною й палкою. — Ми вже стільки днів не були разом…

Вирішивши, що спальня двокімнатної квартири Дурдиків буде досить зручним холом, голова Станіслав Бімонь зайшов оглянути її разом з Леоною.

— Чи не варто було б поставити ці ліжка перпендикулярно до стіни, щоб звільнити більше місця? — замислився Станіслав.

— Таке! — посміхнулася Леона. — Вони нам ще знадобляться…

— Для чого?

— Щоб у теплі й при світлі полежати вдвох. Адже вдома буде холодно й темно.

— Не мели дурниць, Леонко, тут буле хол. Ліжка залишимо так, як є, на випадок чиєїсь хвороби…

— Якщо хтось захворіє, вирядимо до лікарні, вона ж працюватиме. Затям собі нарешті, що ти не посильний чи двірник, а керівник нашої бригади. І шеф усього будинку.

— Всього лише голова, яким ніхто не захотів бути.

— Це не має значення, тепер ти тут командуєш. І мусиш дбати про свій авторитет.

— Ти знаєш, я б охочіше керував на демократичних принципах.

— Ти вже це спробував. І чув, як Роган ображав тебе. Що він собі дозволяє? Цей пихатий пройдисвіт, який змішує швейцарський сир з порічкою, а пиво з морозивом, одержуючи за це медалі в цілому світі. І вічно відтручує тебе… Хоч тепер будь першим!

— Про це взагалі не йдеться, я лише…

— Але мусиш про це думати, любий, і не тільки тепер. Ти повинен довести Роганові… Ти був неперевершеним, коли поставив його й оту нестерпну Ріту на місце, я пишалася тобою.

— Виходить, ти вже не гніваєшся, що я став головою комуналки?

— Анітрохи! — відповіла Леона, цілуючи його. — Кохаю тебе й допомагатиму в усьому.

Станіслав рушив до коридора викрутити пробки всіх квартир (передусім Роганової), Леона вмостилася на білому оксамитовому пуфику пані Дурдикової й бадьоро посміхнулась власному відображенню в овальному дзеркалі. Цілком пристойно виглядає це наше нове помешкання, подумала вона. Мені починає тут подобатися… Я дуже люблю когось грати… Чому б тепер не зіграти першу даму будинку? First lady… Ха-ха!.. Як дружина голови, я триматиму в шорах і свого невірного та ледачкуватого коханця.

Коли в квартирі Тіни Трикової раптом погасло світло, Ріта Недомова, брутально лайнувшись, почала шукати в темряві свічку. Запаливши свічку, вона спритно припалила від полум’я сигарету.

— Ти ж знаєш, свічки заборонені, — нагадала їй Тіна. — І куріння також.

— До гузна! Невже ти теж сприймаєш усе це серйозно, як той телепень Бімонь?

— Просто не хочу мати зайвих неприємностей.

— Їх чекає на тебе цілий віз, сонечко. А мене… невже Бімонь стежитиме за мною? Я однаково нікого в світі не боюсь!

— Що їстимемо?

— Те, що найшвидше можна приготувати. Якщо та коза Бімоньова взагалі підпустить нас до плити.

— Принаймні яєчню вона дозволить нам спряжити, — зітхнула Тіна, кладучи в сумку шестеро яєць, півхлібини й шматок масла.

— І оце не забудь, — нагадала Ріта, засунувши до сумки пляшку червоного вина.

— Навіщо?

— Ковток вина додасть настрою, — криво посміхнулася до неї Ріта, задмухуючи свічку. — А наш суворий добродій голова — зрештою, всього-на-всього чоловік, правда ж? Чоловік, якому остогидла його кістлява коза.

Життя комунальної квартири поволі входило в нову колію. У ванній спершу помилася Леона, після неї — Тіна й Ріта, які потім нашвидкуруч повечеряли в кухні яєчнею. Міхал Роган не мав чого їсти, але йти додому, до батьків, йому не хотілось. Тіна намастила йому маслом