Читати книгу - "Очікування шторму"

— Може бути.

— У вас є щось закурити?

Вона могла б сказати, що не курить або що у неї немає цигарок. Просто відмовити. Але я запитав, як кажуть, без усякої задньої думки. Питання вийшло природним. Клавдія Іванівна знову відкрила ридикюль…

І в цей момент я вдарив її кришкою від корзини.

Ну… Я знову на тому самому, що кишить людьми, бульварі, де хвилин тридцять тому зустрівся з Клавдією Іванівною. Я розумію, що тоді мені слід було серйозно задуматися над тим, хто ж ця молода жінка чи панночка, яка так обожнює рояль і гранати. Ручні, солдатські гранати, з убивчою силою на п'ять метрів. Що за лікар поселився у її незручно спорудженому будинку? Але часу не було…

Сонце почало заходити. Годинник на площі, крутобокий, наче бочечка, показував рівно три… Треба пробиратися на Павук. Дивна назва. Наче з казки про Кощія Безсмертного.

Хочеться пити. Це від швидкого бігу. Коли я вистрибнув у вікно, то подумав, що Клавдія Іванівна почне палити мені в спину. Але вона не стала стріляти. Не захотіла привертати увагу.

Пити, пити… І товста тітка прямо з вікна квартири, що виходила на тротуар, жваво торгує петровським квасом. Та мої кишені порожні. В них — ані копійки. Хоча товариш Каїров наділив мене пристойною сумою, що викликала подив у командира партизанського загону.

А це що за черга? Чим тут торгують? Гасом. У блискучому цератовому фартусі, у кепці з обгризеним козирком, гасівник моторно наповнює латунну міру. Гас, фіолетово-жовтий, ллється із широкого крана і трохи піниться, наче квас.

Хтось бере мене за плече. Я повертаю голову — і очам своїм не вірю. Справжня мана. Так це ж партизан. Тонкогубий, той, що пропонував мене і Сорокіна біля літака «шльопнути».

— Радий вас бачити, пане поручику, — каже.

Я запитую:

— А як ви сюди потрапили?

Але тонкогубий не відповідає на моє питання. Владно каже:

— Беріть його.

Двоє солдатів хапають мене за руки. Та зло надає мені сили. Я розкидую солдатів, наче вони ганчір'яні. Кидаюся вперед. На моєму шляху раптом виростає старий із бутлем гасу, якого він тримає на грудях, наче немовля. Падав дід, падаю я. Падає і бутель. Розбивається об бруківку. Солдати кидаються за мною. Натовп шарахається, перекидає бочку з гасом. Я лежу в калюжі, а гасівник лається на все Туапсе. Так, він поніс збитки.

Стукають по тротуару чоботи. Тротуар старий, наче йому сто років. Перекошений, витоптаний, тріщини вздовж і впоперек. Люди розступаються, даючи дорогу мені й моїм конвоїрам. На обличчях я не бачу переляку чи зневаги, але й співчуття не бачу також. Нас супроводжує шепіт, скоромовка, ясні, членоподільні репліки. З них дізнаюся, що я торгував опіумом, зґвалтував дванадцятирічну дівчинку, вкрав золотий брегет у командира полку…

Тонкогубий очолює процесію. Він іде кроків на три попереду мене. А конвоїри на півкроку позаду. Втікати безглуздо. Пристрілять. А якщо й пожаліють кулю, то все одно доженуть.

Я бачу рябе від сонячних полисків море. Причал. Плоскуватий, чорний суховантаж, відшвартований у далекому кінці причалу. Дим, наче гребінь, над його худою трубою. Але мене ведуть не на корабель. Ми повертаємо праворуч. І дерев'яні непривітні будинки заслоняють море. І стає дещо сумно й тоскно.

Ми зупиняємося біля старих східців, що піднімаються на широку терасу.

Біля порога переступає з ноги на ногу вартовий. Молодий, рожевощокий. Ніс ґудзиком, очі мілкі.

Тонкогубий каже:

— Ми до капітана Долинського.

Вартовий нічого не відповідає. Байдуже поводить підборіддям, наче кінь, що відмахується од мух. Мовляв, проходьте.

Поминувши терасу, опиняємось у тісному напівтемному передпокої. Запахи тютюну й перегару — як у трактирі. Навіть гас перебивають.

Троє дверей. Тонкогубий стукає у середні, відчиняє:

— Дозвольте, пане капітан?

У кімнаті біля столу, заваленого папками, рудобородий чоловік у цивільному. Йому вже десь за сорок. Волосся наполовину сиве. Обличчя бліде. Голова перев'язана бинтом. Ніс загострений. Він дивиться на мене не пильно, а напружено, наче між нами туман. Може, голова в нього тріщить. А може, взагалі має таку підлу манеру дивитися на людей.

— Це він, — коротко видихує тонкогубий.

Капітан Долинський мовчить. Потім опускав очі, перебирає папки. Здається, безцільно.

— Дозвольте зробити заяву, пане капітан, — голосно кажу я. — Людина, що мене затримала, — більшовицький агент. Я бачив його сьогодні у партизанському загоні.

— Хто ви? — Долинський знову дивиться на мене, цього разу, здається, туману між нами немає.

— Поручик Корягін. Офіцер зв'язку кавалерійського корпусу генерала Юзедовича.

— Документи?

— Я втік із партизанської тюрми. Документи у мене відібрали партизани.

— Він казав, що посланий у розвідку штабом дев'ятої армії червоних, — сказав тонкогубий.

— Це правда? — спитав капітан.

— А що інше я міг їм сказати?

Долинський поморщився, потер пальцями скроню:

— Закрийте поручика в комірчину. Я допитаю його пізніше.

Наказ виконали.

Я сиджу в квадратній чотирьохметровій комірчині, двері якої виходять на терасу. Але маленький душник виглядає якраз у коридор. Водночас він служить і вікном. Слабе мерехтливе світло проникає крізь нього. А мої очі вже звикли до темряви. І я добре розрізняю порожні полиці, табуретку. На душнику, зрозуміло, немає скла і ґрат також немає. Але він дуже малий. Навіть голова моя крізь нього не пролізе.

Вартового біля комірчини не поставили. Вартовий ходить перед терасою. Але двері міцні. Їх без шуму не виламаєш.

Задуха.

А гасом несе від шинелі — аж нудить. Я