Читати книгу - "Емілі з Місячного Серпа"

Зачувши кроки Мурреїв, що піднімалися по сходах, Емілі хутенько згорнула зошит і відклала його набік. Вона саме скінчила: описала всі події в їх правдивому перебігу, зокрема сімейну раду, створила патетичну сцену власної смерті, де Мурреї, згромадившись коло її смертного одра, благають простити їм. Поміж них вирізняється тітка Рут: навколішках, ридаючи від незмоги заглушити в серці докори сумління, вона припадає чолом до безживної руки Емілі. Раптом олівчик зупинився: «Тітка Рут не здатна до сильних почуттів, не здатна за жодних обставин», — так подумала юна письменниця і закреслила кілька рядків.

Мірою того, як вона писала, відчуття болю й приниження минало, аж доки не згасло остаточно. Тепер вона почувалася дуже втомленою, зате майже щасливою. То було вельми потішно — шукати, добирати влучні слова з метою описати, скажімо, дядька Воллеса. А яке задоволення — назвати тітку Рут «опасистою бабою»!

— Цікаво, що сказали б дядечки й тітоньки, якби довідалися, що я думаю про них насправді, — прошепотіла Емілі, пірнаючи до ліжка.

Емілі, на яку нарочито не звертали уваги під час першого сніданку, було викликано до вітальні опісля ранкової кави.

Зібралися всі без винятку — вся чесна компанія. Емілі, коли поглянула на обличчя дядька Воллеса, що сидів у яскравому сонячному промінні, засумнівалася, чи їй вдалося схопити словом його непересічну гримасу.

Тітка Елізабет із поважним, ба навіть суворим обличчям, стояла край стола з якимись папірцями в руках.

— Емілі, — заговорила вона, — вчора ми не змогли вирішити, хто з нас візьме тебе до своєї оселі. Мушу визнати, що ніхто не виявив до цього великого бажання, оскільки ти, під кожним оглядом, поводилася дуже негарно…

— Ох, Елізабет!.. — докірливо мовила Лаура. — Вона ж… вона є дочкою нашої сестри!

Елізабет королівським жестом звела руку вгору.

— Я все владнаю, Лауро. Будь-ласка, не перебивай мене. Як я щойно сказала, Емілі, ми не змогли вирішити, хто візьме тебе під опіку. Врешті-решт, ми пристали на пропозицію кузена Джиммі — розв’язати проблему за допомогою лотереї. На цих-от папірцях написано наші імена. Витягнеш один із папірців, і котрийсь із Мурреїв дасть тобі притулок.

Тітка Елізабет простягнула Емілі папірці. Дівчинка тремтіла всім тілом, тремтіла так сильно, аж не могла витягнути жереб. Це було моторошно: вона сама, своєю рукою повинна стягнути на себе сліпий вирок долі.

— Тягни ж бо, — поквапила тітка Елізабет. Емілі стиснула зуби, закинула голову назад — з обличчям людини, що випробовує долю, — і витягла картку. Тітка Елізабет видобула її з тремтячої ручки і розгорнула. На картці було виведено її власне ім’я: Елізабет Муррей. Ту ж мить Лаура Муррей піднесла носовичка до зволожених очей.

— Добре. Отже, справу залагоджено, — сказав дядько Воллес, підводячись і зітхаючи з полегкістю. — Ну, як хочу встигнути на потяг, то мушу поквапитись. Певна річ, до тих видатків, які тобі, Елізабет, доведеться понести, я з охотою прилучуся.

— Ми, у Місячному Серпі, наразі не жебракуємо, — відповіла Елізабет доволі холодно. — 3 тієї хвилини, коли на мене ляже завдання дбати про неї, я робитиму все, що потрібно. Я не маю звички ухилятися від своїх обов’язків.

«Я — її обов’язок, — міркувала Емілі. — Тато казав, що ніхто не любить своїх обов’язків. Отже, тітка Елізабет ніколи мене не полюбить.»

— Ти маєш у собі чи не більше Мурреївської пихи, аніж весь наш рід, Елізабет, — засміявся дядько Воллес.

У відповідь засміялися всі — всі, за винятком Лаури. Вона підійшла до Емілі, що стояла самотою посеред вітальні, й пригорнула її до себе.

— Я так тішуся, Емілі, так тішуся… — зашепотіла вона. — Не журись, люба моя дитинко. Я вже полюбила тебе, а в Місячному Серпі дуже гарно — от побачиш!

— Це… чудова назва, — відповіла Емілі, борячись із нездоланним хвилюванням. — Я все сподівалася, що житиму в тебе, тітко Лауро. Здається мені, я зараз розплачуся, але не тому, що їду до Місячного Серпа. Я не так погано вихована, як, може, тобі видається, тітко Лауро: я б не підслуховувала вчора ввечері, якби знала, що це негарно.

— Авжеж, ти не робила б цього, — погодилась тітка Лаура.

— Але бачиш: я все-таки не Муррей.

Тієї миті тітка Лаура вимовила слова, що в устах Мурреївни звучали принаймні дивно:

— І слава Богу, що так!

Кузен Джиммі рушив слідом за Емілі до передпокою. Роздивився навколо, аби впевнитись, що ніхто їх не бачить і не чує.

— Тітка Лаура — справжня майстриня в сприянні долі, курчатко!

Емілі сподобався вислів кузена, хоч вона й не збагнула, що він означає. Відповіла йому запитанням, з котрим не насмілилася б звернутися до тітки Елізабет, ані навіть до тітки Лаури.

— Кузене Джиммі, коли в Місячному Серпі печуть хліб, можна зішкребти опару зі стінок діжки та з’їсти її?

— Лаура дозволить, Елізабет — ніколи, — пошепки відповів кузен Джиммі.

— А чи можна притулити ноги до пічки, якщо вони змерзнуть? І випити перед сном чогось гаряченького?

— Відповідь — та сама, — відказав Джиммі. — Знаєш, я читатиму тобі свої вірші. А читаю їх дуже небагатьом. Я вже скомпонував тисячу поезій. Лиш деякі записав, а більшу частину зберігаю ось тут. (Він торкнувся свого чола вказівним пальцем).

— Це дуже тяжко — вірші складати? — спитала Емілі, дивлячись на кузена Джиммі з чимраз більшою повагою.

— Не тяжче, ніж котити перед себе дерев’яну колоду. Тільки б мати напохваті достатню кількість рим, — відповів кузен Джиммі.

Всі Мурреї, не рахуючи трьох мешканців Місячного Серпа, вирушили додому вранці того