Читати книгу - "Води слонам"

class="b">– Мені насрати, що саме – навіть якщо я дам тобі роботу в шоу, ти довго не протягнеш. І тижня не виживеш. Навіть одного дня. Цирк – це добре змащений механізм, у якому виживають тільки найсильніші. Але ти про силу нічого не знаєш, чи не так, університетський жевжику? – Він дивиться на мене, ніби закликаючи говорити. – А тепер котися до біса, – каже Ал, махаючи на мене рукою. – Ерле, проведи його. І почекай, поки не побачиш червоне світло перед тим, як викинути його – мені не потрібні проблеми за те, що я нашкодив маминому синочку.

– Зачекай хвилину, – говорить Август, усміхаючись майже радісно. – Це правда? Ви вчитеся в університеті?

Мені здається, що я мишеня, яким граються два коти.

– Вчився.

– І що вивчали? Мабуть, якісь мистецтва? – У його очах світиться насмішка. – Румунські народні танці? Чи Арістотелеву літературну критику? Чи, можливо, ви, містере Дженковскі, отримали вчений ступінь із гри на акордеоні?

– Я вчився на ветеринара.

Його обличчя одразу кардинально змінюється.

– Ветеринара? То ви лікар для тварин?

– Не зовсім.

– Що ви маєте на увазі?

– Я не здав випускні екзамени.

– Чому?

– Просто не написав.

– Випускні екзамени на останньому році навчання?

– Так.

– У якому університеті?

– Корнелльському.

Август і дядько Ал перезирнулися.

– Марлена казала, що в Срібної Зірки щось трохи болить, – говорить Август. – Хотіла, щоб я попросив помічника привести ветеринара. Але помічника здуло вітром ще до прохання.

– Що ти пропонуєш? – питає дядько Ал.

– Хай хлопець гляне на нього зранку.

– А де його везти всю ніч, Августе? І так місць для всіх немає.– Ал бере сигару з попільнички й гасить об край. – Можливо, хай поспить на лавах.

– Або у вагоні з цирковими тваринами, – говорить Август.

Дядько Ал супиться.

– Що? З кіньми Марлени?

– Так.

– Ти про місце, де раніше були кози? А хіба там не живе той малий випердок… Як його звуть? – Він клацає пальцями, намагаючись пригадати. – Стінко? Кінко? Той клоун із собакою?

– Точно, – усміхається Август.

АВГУСТ ПРОВОДИТЬ МЕНЕ ЧЕРЕЗ ЧОЛОВІЧІ ВАГОНИ у самий кінець, аж на маленьку платформу вагона для худоби.

– Джейкобе, ви вмієте лазити? – питає він поважно.

– Думаю, так, – відповідаю я.

– Добре.

Він без попередження нахиляється вперед, хапається за щось зовні вагона і спритно підтягується на дах.

– Господи! – вигукую я і дивлюся спочатку на місце, з якого щойно зник Август, а тоді на оголені рейки й шпали прямо під ногами.

Потяг якраз на розвороті, я намагаюся балансувати руками, важко дихаю.

– Давайте! – чую я заклик із даху потяга.

– Як ви, в біса, це зробили? За що хапатися?

– Там драбина. Якраз збоку. Нахиляйтеся вперед і дістанете.

– А як не дістану?

– Ну, тоді це буде наша остання зустріч, напевно.

Я обережно тягнуся до краю. Мені видно лише тонку бокову перегородку драбини.

Уважно приглядаюся до цілі, витираю руки об стегна й перехиляюся вперед.

Правою рукою відчуваю драбину. Міцно чіпляюся лівою, щоб закріпитися на іншому боці. Закидаю ногу на перекладину, міцно притискаюся, намагаючись втамувати подих.

– Нумо, піднімайтеся!

Я закидаю голову. Август дивиться на мене й посміхається, його волосся роздуває вітер.

Вилізаю на дах. Август підсувається до мене і, коли я сідаю поруч, плескає по плечу рукою.

– Озирніться. Хочу вам дещо показати.

Він указує на тіло потяга – воно розтягується під нами, наче гігантська змія, з’єднані вагони грюкають і вигинаються на поворотах.

– Красиво, чи не так, Джейкобе? – говорить Август.

Я переводжу погляд на нього – він дивиться мені прямо в очі, в його очах стрибають бісики.

– Але не так красиво, як моя Марлена, еге ж? – Він клацає язиком і підморгує.

Я навіть не встигаю заперечити, коли він підводиться на ноги й починає пританцьовувати на даху.

Я витягую шию й рахую вагони. Мінімум шість.

– Августе?

– Що? – Він зупиняється посеред оберту.

– А в якому вагоні Кінко?

Він раптово присідає.

– У цьому. Тобі пощастило. – Август смикає вгору люк вагона й знову зникає.

Я підповзаю до отвору рачки.

– Августе?

– Що? – чую я голос із темряви.

– А тут є драбина?

– Ні, просто застрибуй.

Я опускаюся всередину, повисаю на пальцях, зрештою гупаю на підлогу. Мене зустрічає здивоване іржання.

Тонкі смуги місячного світла пронизують щілини в стінах вагона. З одного боку від мене стоять коні, з іншого я бачу стіну, очевидно саморобну.

Август ступає вперед і штовхає двері всередину. Вони грюкають об стіну, відкриваючи імпровізовану кімнатку у світлі гасової лампи. Вона стоїть на перевернутому ящику біля розкладачки. Там на животі лежить карлик і читає товсту книжку. Мій ровесник, рудий, як і я. На відміну від мого, його волосся стирчить на всі боки непокірними пасмами. Обличчя, шия, руки й плечі в нього щедро всипані веснянками.

– Привіт, Кінко, – каже Август із відразою.

– Привіт, Августе, – каже карлик з такою самою відразою.

– Це Джейкоб, – обертаючись у крихітній кімнатці, каже Август і йде повз речі, клацаючи їх пальцем. – Він поспить у тебе трошки.

Я ступаю вперед і протягую руку:

– Привіт.

Кінко неохоче потискає її і звертається до Августа:

– А що він?

– Він Джейкоб.

– Я спитав, що він, а не хто він.

– Він допоможе нам у звіринці.

Кінко схоплюється на ноги.

– Людина зі звіринця? Я не згоден. Я – артист. У жодному разі не ділитиму простір з робочим.

За ним чується ричання, і я помічаю джека-рассела-тер’єра. Собака стоїть скраю розкладачки, у неї настовбурчився загривок.

– Я голова циркових коней і головний наглядач тварин, – повільно говорить Август, – і ти спиш тут тільки через мою безмежну великодушність. Також лише через мою великодушність у тебе тут не спить юрба робочих. Звісно ж, це можна змінити в будь-який момент. Крім того, цей джентльмен – новий ветеринар у нашому цирку, він з Корнелльського університету, і це в моїй системі координат ставить його набагато вище за тебе. Тому, можливо, ти подумаєш про те, щоб запропонувати йому розкладачку. – В очах Августа відбивається вогник лампи, а по губах стрибають тіні й відблиски.

Через секунду він обертається до мене й низько кланяється, клацнувши підборами.

– Добраніч, Джейкобе. Я впевнений, що Кінко прийме вас гостинно. Чи не так, Кінко?

Кінко похмуро на нього дивиться.

Август пригладжує волосся з обох сторін і виходить, грюкнувши дверима. Я дивлюся на грубо обтесані двері доти, доки його кроки над нами не стихають. Тоді обертаюся.

Кінко з собакою дивляться на мене. Собака скалить зуби й гарчить.

Я СПЛЮ НА М’ЯТІЙ КІНСЬКІЙ ПОПОНІ під стіною якомога далі від розкладачки. Попона волога. Людина, що клала тут дошки, коли вони переробляли місце в кімнату, дуже погано попрацювала, тому що на мою ковдру крапає дощ і вона смердить пліснявою.

Я прокидаюся від поштовху. За ніч я розчухав