Читати книгу - "Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник"

— Хто цей Гнозис? Бог? Син божий? Чи багато богів?

— Ні те, ні інше. Це — велика повнота, духовна Плерома, де панує велика єдність. Туди вернеться лише той, хто відсахнеться світу, створеного деспотичним творцем, богом зла…

— Бог зла? Хіба не добрі боги створили цей світ, сонце, море, землю, людей?

Незнайомий з жалем похитав головою, чорні провалля очей глянули на Ісідора допитливо і докірливо.

— Ти гадаєш, що бог добра міг створити піратів, убивць і тиранів? Ти думаєш, що богу любові треба будувати світи, де страждають істоти — люди і тварини, де ллється кров і панує смерть, де киплять війни і курява замітає навіть найвищі споруди, де сьогоднішній день не відає про завтрашній…

— Мудреці кажуть, що все горе від гріхів людських. Що спочатку був золотий вік, а вже потім…

— Дитячі байки, — усміхнувся незнайомий. — Нікчемне мислення, яке боїться образити богів своєю допитливістю. Ти міркуєш, як дикун або варвар. Невже у всемогутнього бога не було снаги чи вміння дати світові повноту щастя й любові, не творити хижаків та блощиць, гадів чи крокодилів?

— Хто ж тоді його створив?

— Я вже сказав — бог зла. Негідний син святої Софії, древній дракон.

— Звідки він з’явився? — вражено запитав Ісідор. — Вперше чую таке.

— Слухай уважно, — суворо мовив невідомий. — Може, ти недарма потрапив до нас — горе, яке ти звідав, відкриє твою духовну суть, пробудить до істинного життя і розуміння. Ніч довга, пустеля німа, над нами зорі, — саме час розмовляти про священний гнозис. Було так, юначе чужинцю… З правіку існує, є, не припиняється й не виникає Єдине Нероздільне Життя, Всеосяжна Повнота. Вона обнімає всі сфери, всі вияви, всі можливості. І є в тій Повноті багато сутностей, і кожна з них — вільна. їхнє єднання свобідне, незалежне, любовне. І є право в тих сутностей — невід’ємне божественне право — бути або не бути в тій єдності…

— Але ж так можна знищити повноту! — здивувався Ісідор.

— О ні. Повнота не щезає, якщо навіть одна з сутностей виходить з неї. Повнота відтворюється іншими сутностями, бо вони — безмежні. Саме так сталося, коли з Плероми відійшла свята Софія, мудра сутність Материнства…

— Чому вона одійшла?

— Вона не вдовольнялась повнотою, даною од віку, а захотіла власного породження, дітей вільного вияву, її бажання стало дією, і стіна Плероми замкнулася за нею. Вона опинилася самотня серед хаосу. І породила того, який став її першим сином і мужем. Його воля, виявлена в слові, збудувала світ. І жахнулася Софія, побачивши цей світ, бо збагнула свою помилку: світ, народжений неповнотою, не може стати гармонійним. Щоб існувати, він повинен був живитися власними соками, самопоїдатися. Так народилася сила-силенна світів, істот, людей, які несуть в суті своїй порок неповноти і прагнення до Плероми. Вічна жадоба осягнути завершення і безсилля здійснити це завдання. І заплакала Софія горючими слізьми, збагнувши своє падіння, і звернулася до Повноти, щоб відкрилася брама любові, щоб прийняла її назад. Але мовчала Плерома, бо міст єдності було перервано вільною волею Софії. Залишаючи в новоствореному світі частки свого духу й творчості, не могла Велика Мати вернутися до Спільноти. Тоді вона попросила творця — свого мужа і сина, — щоб він зупинив колесо світу. Творець гнівно відкинув мудру пораду Софії, заявивши, що лише в ньому вся повнота буття і нема інших богів, окрім нього. Так першонароджений син Софії повстав супроти Єдності, утвердивши порочне буття, як довічний вияв своєї верховної волі. Так він замкнув цей світ у невимірну в’язницю, з якої відтоді не могла врятуватися жодна душа…

— Яка страшна легенда, — прошепотів Ісідор.

— Це істина, — заперечив невідомий. — Я тобі розповів прадавній заповіт мудреців, які несуть естафету гнозису у майбутнє, щоб колись Останній Син Софії, який прийде в силі й славі, збагнув своє покликання і почув заповіт Вітчизни Свободи…

— Ти кажеш про Христа?

— Так. Але не про того, якому поклоняються християни, не про того, який зображений розіп’ятим на дереві. Я мовлю про єдинокровного сина Софії, якого вона породила із себе, щоб подарувати змученому світові надію на повернення до Повноти. І Син прийшов у світ, проклавши міст від царства бога зла до сяючої Плероми. Кожен може стати на нього і рушити до країни Волі, але не просто пройти над безоднею — треба зректися всього земного, всього ілюзорного. Син мудрої Софії йде по світу, він мучиться з нами, страждає з нами, розіп’ятий у нас, в нашому серці. Ми — сини Гнозиса — несемо вість про розтерзаного духа, який прагне до батьківського дому, закликає всіх зрячих покинути морок і линути до вічного світла… Чи збагнув мене хоч трохи? Чи горить твоя душа жадобою волі?

Ісідор помовчав, зітхнув, дивлячись на далекі зірки. В нічній імлі пливли темні бархани, тихо шелестів пісок під ногами верблюдів. Тіні, тіні… Справді, байдуже, холодне породження… Хіба можна осягнути в цьому світі радість і повноту, коли один удар ката зупиняє все — шукання, любов і надію?

— Послухай… не знаю, як кликати тебе…

— Називай братом… ми брати по неволі… радий буду, якщо станемо братами свободи…

— Послухай, брате… А як же творець, бог?

— Він повстав проти Софії, своєї матері і жони. Тому його сокровенно назвали Сатаною. Але мало хто знає про це. Жерці бога зла, навпаки, називають Сатаною всіх духів добра і любові.

— Хто ж ці жерці?

— А всі, хто поклоняється образу бога чи богів. Всі, хто вважає, що цей світ породжено добрим богом. Всі, хто вважає, що можна врятуватися зі світу зла, повіривши в божественність Ісуса, але не ставши таким, як він. І поганські боги, і християнське бузувірство, і єврейський Єгова, і дикунські ідоли — то лише страшні тіні первісного дракона. Він не хоче дати людям свободи, він тримає душі в полоні…

— Навіщо?

— А що він робитиме без полонених душ? Без молитов, без храмів, без поклонів, без пророків? Літати в невимірному хаосі? Злитися з Повнотою він не може,