Читати книгу - "Суема, Анатолій Дніпров"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І ось якось, заздалегідь помолившись богу, я набрав на клавіатурі свого порадника п’ятизначну цифру, — все, що у мене на той час було. Потім я натиснув педаль. Ніколи не забуду того вечора.
Стрічка чомусь довго не з’являлась. Потім з’явився кінчик, який одразу зник. Всередині в машині гуло й скреготіло. А згодом — я вже було почав втрачати терпіння — з’явилася стрічка з порадою, яку я пам’ятатиму до могили: “Всі гроші, які в тебе є, спали в каміні”.
Я довго чухав потилицю, виконувати чи не виконувати цю пораду. Проте я занадто вірив машині і тому, після довгих розмірковувань, зв’язав мотузком усі свої долари, розпалив камін і кинув гроші у вогонь. Вмостившись поруч і дивлячись, як перетворюються на попіл мої кревні грошенята, я з приємним хвилюванням чекав, що ось-ось станеться чергове чудо, яке моя розумна електронна бестія приготувала для мене, спираючись на аналіз політичної та економічної ситуації. Гроші, ясна річ, згоріли, я навіть поворушив попіл прутиком, а чуда не було. “Буде, обов’язково буде”, — думав я, походжаючи по кімнаті й нервово потираючи руки.
Минула година, минуло дві, а чуда все не було. Я, здивований, став біля свого “піаніно” і сказав: “Ну?” Жодної відповіді. “Мерщій віддавай назад гроші!” — вигукнув я. Машина, як і раніше, підозріло мовчала. Власне, вона й не вміла говорити. Тоді, зовсім нестямившись, я знову на клавішах набрав ту суму, якої більше не мав. Коли ж я натиснув на педаль, сталося вже зовсім обурливе. Поповзла телеграфна стрічка з суцільними нулями. Суцільні нулі й жодного переконливого слова. Осатанілий, я почав стукати по машині кулаком, потім штурхати її ногами, та вона не слухалась. З неї виповзали самі нулі. Це так розлютило мене, що я схопив чавунні грати, якими закривали камін, й з усієї сили почав бити нею електронного радника. Полетіли уламки корпусу, зупинилася стрічка, і машина завмерла. А я у відчаї продовжував трощити електронну шарманку доти, поки на підлозі не лежала купа уламків, битого скла й безформний жмуток дроту. Звалившись на диван, обхопивши голову руками, я вив, як поранена пантера, кляв усе, починаючи від радіоламп і кінчаючи виготовленими з них електронними радниками. Під час цього приступу гарячки я кинув погляд на мотлох, що лишився від моєї машини, і помітив шматок стрічки з якимись літерами. Я мало не збожеволів, коли прочитав те, що там було написано і чого не хотіла мені повідомити електронна тварюка. Там було сказано: “Продай мене, доклади ці гроші до тих, які в тебе є, і купи у братів Крукс і К° вдосконалену машину “ЕР, модель № 2”.
— А чому ти кажеш, що машина не захотіла тобі повідомити цього? — спитав Роба лисий п’яничка, який, слухаючи дивовижну розповідь, зовсім витверезився. — Можливо, вона просто зіпсувалась?..
— Звісно, дідько б її забрав, не схотіла. Вона навмисне дала мені пораду спалити гроші, щоб я її не продав. Тільки вона не врахувала мого темпераменту: про нього в жодній газеті не писалося.
— Дивно, — зауважив інтелігент у фраці. — Отже, їй не хотілося з вами розлучатись?
— В тім-то й річ. Вона до мене дуже звикла. Останнім часом, коли мені особливо таланило, я коло неї упадав, як коло нареченої. Я покрив її шовковим покривалом. Кожного дня витирав з неї пилюку. Я навіть купив кілька пальм і розставив їх навколо “ЕР, модель № 1”. Замість трьох газет вона в мене читала всі десять. І ось результат. Коли згідно політичній і економічній ситуації я мав її продати й купити нову, вдосконалену машину “ЕР, модель № 2”, ця гадюка через свій бездушний егоїзм мене одурила.
— Ось вам і вік, в який ми живемо, — глибокодумно мовив парубок у синій блузі. — Навіть електронним машинам вірити не можна…
Глибоко зітхаючи, всі почали розходитись. Останнім пішов Роб Дай.
ФАКТОР ЧАСУВ лабораторії мене зустрів невисокий на зріст дідусь, з білою ріденькою борідкою і втомленими, трохи сльозливими очима. Коли я причинив після себе двері, на його обличчі з’явилася хвороблива гримаса. Очевидячки, я прийшов невчасно. Або ж це була така мить у його житті, коли він щонайменше волів би будь-кого бачити.
— Я з газети… — почав я несміливо. — Я вам учора дзвонив…
— Так… так… Але…
— Може, краще прийти іншого разу? — заквапився я і взявся за ручку дверей.
Він замислився. В лабораторії було дуже тихо, і я чув, як він швидко і часто, по-старечому, дихав. І ще із сусідньої кімнати долинало дзюрчання води.
— Та вже коли прийшли… Тільки, будь ласка, ненадовго. Я дуже зайнятий, дуже.
Трохи кульгаючи, він підійшов до крісла біля письмового столу. Я сів навпроти нього. На хвилину запанувала тиша.
— Та-ак. Що ж, починайте ваше, як це сказати, інтерв’ю, чи що…
Я всміхнувся й витяг блокнота, в якому заздалегідь записав усе, про що хотів його розпитати.
— Дозвольте, я запитуватиму в такому порядку, як це хотілося б висвітлити в газеті. Отже, перше. Скільки людей працює у вашій лабораторії?
— Двадцять шість чоловік, — відповів він.
— Скільки з них наукових працівників і скільки лаборантів?
— Усі вони наукові працівники. Тільки одні досвідчені більше, а інші — менше.
— Скільки науково-дослідних тем розробляє ваш колектив?
— Одну.
— Яку?
— Синтез живого білка.
— І як далеко ви просунулися вперед? Чи є надія одержати штучний живий білок?
Академік Брайнін спершу усміхнувся, а потім зайшовся дрібним лукавим сміхом. Я знітився.
— Юначе, а як ви уявляєте собі “просування вперед” у галузі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Суема, Анатолій Дніпров», після закриття браузера.