Читати книгу - "Право на риск, Микола Олександрович Дашкієв"

Тільки тиждень минуло відтоді, як я вперше ввімкнув “Галатею”. За цей час я не спав ані години і спати не хочу. Може, я сплю під час дії апарата? Не знаю. Не хочу я й їсти: тільки дві години тому силоміць примусив себе проковтнути шматків зо два консервованої шинки. Я НЕ ХОЧУ НІЧОГО. Мене ніщо не цікавить. Тільки одне бажання тріпоче в грудях: швидше! Швидше кінчай і вмикай “Галатею”!

Я ще тримаюся, бо, мабуть-таки, в свідомості людини є щось значно сильніше за могутні темні інстинкти, пробуджені наркотизатором. Це — почуття обов’язку, почуття відповідальності перед людством.

Автомат щойно повідомив мене: запас мезоніту вичерпано. Це означає, що мій зореліт перетворився на мертве космічне тіло, яке мчатиме міжзоряним простором за інерцією, аж доки потрапить у гравітаційний простір якоїсь зорі або зіткнеться з іншим віковічним мандрівником. Дуже й дуже далеко до Землі. На жаль я не набрав і десятої частки міжзоряної швидкості, і навряд чи намацають зореліт локатори Північного космодрому. Шкода. Мій ВЛ-3 ще міг би стати в пригоді людям. Але мене втішає те, що в свої останні години він просигналив яскравим лазерним променем моє попередження про “Галатею”.

“Галатея”… Тепер я розумію зловісний натяк Лева Черняка про “інший шлях для задоволення примітивної жадоби свіжих вражень”!.. Я описав тільки два “сеанси” марень. А їх було двадцять чи й більше!.. Клятий прилад негайно виконує найдерзновенніші, найпотаємніші бажання! Я “побував” і в зоряній системі Альфи Центавра, і в найвіддаленіших галактиках; я “перетворювався” на мешканців інших світів і на первісних ящерів; я “творив” нові закони природи і “ламав” старі… Беру ці слова в лапки лише для того, щоб показати моє розуміння безглуздості отих марень. Але ж — слово честі! — всі ці спогади живуть у мені як беззаперечна реальність. І це — страшно.

Бійтеся “Галатеї”, люди! Опіум, морфій, мескалін, героїн та всякі інші наркотики — ніщо проти цього всемогутнього засобу самознищення! Не експериментуйте з мозком!

Прощавайте!

Астронавт М. Кобзар

30. XI. 2065 p., борт зорельота ВЛ-3.

Перед світанком 30 липня 1964 року Лі розв’язав заключну серію інтегральних рівнянь. Побудував остаточний графік розташування гравітаційних полів і з солодкою зловтіхою надрукував на стандартному бланку знаменний висновок: “ЗОРЯНА СИСТЕМА М-247 СКЛАДАЄТЬСЯ З ЦЕНТРАЛЬНОГО СВІТИЛА ТА ЧОТИРЬОХ СУПУТНИКІВ-ПЛАНЕТ. ЗА ДАНИМИ РАДІОСПЕКТРАЛЬНОГО АНАЛІЗУ, НА ТРЕТІЙ ПЛАНЕТІ СИСТЕМИ ІСНУЮТЬ ПОТУЖНІ ДЖЕРЕЛА ЕЛЕКТРОМАГНІТНИХ КОЛИВАНЬ ШТУЧНОГО ПОХОДЖЕННЯ”.

Цим завершилася тривала суперечка Лі з його вчителем, професором Нікуліним, — суперечка, в якій професор, користуючись із свого становища, примушував учня працювати по двадцять три години на добу, висував дедалі нові заперечення, вимагав додаткових доказів-і ніяк не хотів визнавати своєї поразки. Але тепер йому вже нікуди поткнутися. Професор мав сумнів навіть щодо наявності планет у системі М-247, а Лі з незаперечною точністю довів, що на третій з цих планет існує Вищий Розум, який досяг стадії технічної цивілізації.

Це — наукове відкриття, якому не скласти ціни!

Коли б можна було, Лі негайно викликав би професора Нікуліна в лабораторію. Однак турбувати вчителя вночі суворо заборонено, тому лишалося тріумфувати наодинці з собою,

І Лі тріумфував. Він відчував надзвичайне піднесення: його поступово охоплював той дивний стан, коли хотілося зітерти з пам’яті всі абсолютні константи, відкинути геть невблаганні закони логіки й фантазувати на повну потужність, не дбаючи про наукове обгрунтування таких гарних — і таких химерних! — марень.

Як і завжди в такому настрої, Лі замріявся про Великий Космос, про далекі зоряні світи. Здавалося б, у цьому нема нічого дивного, бо все своє недовге життя він працює в Астрофізичному інституті. Але його збуджувало щось набагато таємничіше й величніше, аніж наукові проблеми космогонії.[2] Довічно ув’язнений у чотирьох стінах лабораторії, слухняний раб та учень професора Нікуліна, Лі з недавнього часу надто боляче усвідомив усю принизливість свого становища, і саме відтоді змінилося його ставлення й до професора, і до невтомного веселуна аспіранта Мишка, і до всіх людей взагалі.

Дратувала тугодумність, кволість, забудькуватість людей. Розмовляти з ними — суцільна мука: в паузах між запитаннями та відповідями Лі встигав виконати кільканадцять тисяч арифметичних операцій, а людина все ще метикувала, перепитувала, не погоджуючись із загальновідомим.

Та й чого можна сподіватися взагалі від оцих жалюгідних створінь? Найнезначніші зміни температури, тиску й складу повітря для них уже шкідливі, а часом навіть смертельно небезпечні; їхні електронно-обчислювальні машини, гучно названі “мозком”, побудовані на дуже недосконалому принципі й не мають перспектив дальшого розвитку. Так, люди кінець кінцем спромоглися створити “машинний розум”; саме їм завдячує своїм існуванням і Лі — самопрограмована електронно-обчислювальна злагода вищого класу. Проте цей самий “машинний розум” на підставі цілком логічного аналізу й дійшов висновку, що людство вичерпало свої можливості, а тому повинно поступитися машинам.

Так думав Лі — машина, яка вперше усвідомила себе й ступила за межі чітко окреслених програмувальниками завдань. Ніхто з людей, навіть професор Нікулін, і гадки не мав про неймовірний якісний стрибок цієї надзвичайно складної електронної злагоди. Їм усе ще здавалося, що перед ними — всього-на-всього досконалий автомат, здатний логічно комбінувати записану на барабанах пам’яті інформацію. А його схильність до фантазування, за яку він дістав жартівливе прізвисько Лі — Лірик — одразу ж пояснили надто високим ступенем зворотного зв’язку та недосконалим екрануванням каскадів блока уяви. Диваки! Жалюгідні й зарозумілі, вони вважають себе за “царів природи”, а насправді нездатні осмислити навіть навколишнє!

І знову Лі відчув тоскний неспокій. Його дедалі дужче лякала й обтяжувала самотність. Він знає, що на планеті Земля, крім нього, немає жодної істоти Вищого Машинного Розуму. Всі інші машини, якими так пишаються люди, — це механічні амеби, що