Читати книгу - "Багато, багато, багато золота…, Микола Васильович Білкун"

Перші тамплієри були скромні хлопці й гарні служаки. Вони виходили на трасу, як теперішні автоінспектори, й стежили, щоб на трасі не було жодних порушень. Їли вони що випаде, спали на чому прийдеться і вкривалися теж чим прийдеться. Стилягами їх теж не можна було назвати, бо одягалися ці вірні стражі безпеки шляхів, якщо вірити старовинним пергаментам, у те, що “жертвував їм в ім’я спасіння душі народ”. Ну, а як жертвують в ім’я спасіння душі, я сподіваюсь, ви знаєте. І зараз, і вісімсот з гаком років тому жертвували і жертвують більше душі, аніж тілу.

Мій далекий родич Жак Нуазе тоді ще не був членом ордену, не був братом тамплієром по тій простій причині, що тоді він ще й на світ не з’явився. Кілька перших десятиріч існування ордену не знало Ієрусалимське королівство побожніших, чесніших і бідніших людей, як тамплієри.

Мені здається, що побожність мусить так само набриднути, як і сада. Й вона набридла тамплієрам. Старі гріховодниці на старості років ідуть в монастир, бо їм набридла розпуста, а тамплієри пішли в бандити, бо їм набридла доброчесність.

Жак Нуазе запевняв мене (шкода, що самі з ним не зможете зустрітися, він би багато де в чому вас переконав), що підвалини перековки характеру тамплієрів заклав він особисто. Не знаю, чи привиди брешуть (думаю, що не так), але й не погодитися з ним теж важко. Мусив же хтось почати? Чому б це не міг бути він? Усі великі винаходи з’являються на світ випадково або починаються з дрібниць. Якось, виконуючи службові обов’язки, Жак погнався за сарацином. Сарацинові здорово не поталанило. Навряд чи закований у важкий панцир на своєму важкому коні Жак зумів би догнати легкого, як вітер, сарацина. Сарацинів арабський скакун стелився над піщаною землею і, звичайно, зник би за барханами, коли б передня нога скакуна не потрапила у ямку.

Я не буду терзати ваше зніжене серце описами жорстокостей. Це було дуже давно й можна пробачити Жаку. Власне кажучи, коли б опинився в аналогічній ситуації він, сарацин не виявив би більше гуманності. Жак не порубав сарацина на капусту не в силу гуманних міркувань, а через те, що лінувався, він стомився, йому було жарко й хотілося пити. Жак просто відрубав сарацинові голову, а потім не полінувався потрусити його сакви.

Тепер це, здається, називається мародерством, але тоді був такий звичай. Сакви, на превелику Жакову радість, виявилися не порожніми. Ефес сарацинової шаблі теж було втикано не пластмасовими цяцьками (тоді пластмаси ще не знали), а коштовним камінням. Будьте певні, те, що залишилося мертвому сарацинові після Жакового огляду, не було варте й шеляга…

І несподівано Жака підкусив нечистий. За статутом ордену все те добро Жак мусив би здати скарбникові або кому-небудь з членів капітулу, але Жак раптом почав мислити.

Він не знав, що таке експлуатація, але про її існування здогадувався. І раптом розсердився. Я буду як ідіот (цілком припускаю, що Жак міг і не знати такого слова) гасати за сарацинами, я буду як останній кретин, згоряючи на сонці, охороняти грішників з товстими калитками, а капітул буде класти на свій поточний рахунок гроші. Цілком імовірно, що Жак не подумав про поточний рахунок, бо навіть винайдення векселів належало тамплієрам пізніших сторіч. Але у всякому разі Жак по-справжньому відчув хижацьку політику капітулу й самого магістра, і вона його обурила до глибини душі.

Словом, Жак повернув далеко не все, що йому вдалося запозичити в сарацина. Початок було зроблено, і перший внесок майбутнього скарбу ліг, правда, не до банківського сейфа, але теж у надійне місце.

Тут треба обмовитись, що сарацини з повними саквами попадалися Жакові не кожного дня, але в Жака Нуазе вже з’явився апетит. Коли людина чогось дуже хоче, вона хоч трошечки, а стає філософом. Така метаморфоза відбулась і з Жаком, і він розсудив приблизно так: “Чим золото християн гірше золота сарацинів? До того ж християни ці неповноцінні, кожен має на душі гріх, та ще й не один, отже, богові слід було б уже давно їх покарати”. Зрозумівши, що в бога не завжди й не до всього доходять руки, Жак надумав трохи розвантажити бога й взяти на себе повноваження в справі покарання грішників.

Треба сказати, що карав він радикально. Душі грішника надавалася можливість персонально стати перед богом і домовитися про деталі.

Кожну послугу треба сплатити. Так є зараз, і так було колись. Усе, що Жак знаходив у калитках паломників-богомольців, ставало його особистою власністю. Віддавати зароблені в такий спосіб гроші було б иевибаченою необачністю. Магістр міг довідатись про все. Й тоді безгрішна душа Жака полетіла б наздоганяти душі тих, хто вилетів до бога з його легкої руки.

Невдовзі Жак помітив, що його прогресивний метод освоїли колеги, тобто що в нього з’явилися конкуренти, але це все ж мало турбувало Жака, бо він усіх їх залишив далеко позаду.

Тепер треба було думати, як весь цей скарб переправити до Європи, бо акредитивів тоді не було і філій Швейцарського банку теж. Треба було знайти спосіб, як переправити золото до Європи, бо Азією Жак Нуазе був ситий по горло. Й Жак знайшов цей спосіб. Коваль-сарацин викував йому золоті лати, золоту збрую, навіть золоті стремена й покрив це все одному йому відомим розчином. Жак так і не спромігся розібратися, що то було: сік невідомої рослини, фарба чи кров азійської відьми. Певен, що він схильний був думати останнє.

Коли сарацинський коваль зробив те, що було потрібно, Жак воздав йому належне — відправив його туди, де гурії розносять правовірним піали з щербетом. Може, де здасться жорстоким, але така профілактика була необхідна. Коли ти везеш на собі зо два пуди золота й про це знає ще хтось, крім тебе, ти не можеш вважати себе у безпеці.

І якщо на той час, то навіть з юридичного боку Жак вчинив абсолютно правильно. Жак Нуазе віз золото до Європи і мав тверде переконання, що він везе