Читати книгу - "Багато, багато, багато золота…, Микола Васильович Білкун"

Ми не будемо переказувати всі пригоди Жака Нуазе, які спіткали його по дорозі до рідної Франції, це буде довго і, як на теперішній час, нецікаво. Уявімо собі на хвилинку, що Жак Нуазе сів у Тель-Авіві на літак авіакомпанії “Ер-Франс” і через деякий час приземлився на аеродромі Орлі в Парижі. Все це, звичайно, домисел, бо тепер йому б не вдалося обманути митних чиновників. Вони однаково б доскіпалися, що Жак везе благородний метал, і Жак мав би великі неприємності.

Словом, Жак опинився у Франції. Тільки не в Парижі, а на березі Уази в маленькому зачуханому селі, від якого тепер і сліду не залишилося.

А зараз поведемо мову про окультні науки, про містику, чи, коли хочете по-сучасному, про телепатію. Звідки хто-небудь міг дізнатися, що Жак Нуазе повернувся на береги Уази заможною людиною? Адже єдиний свідок його заможності, сарацинський коваль, залишився лежати в своїй кузні за тисячі льє від Франції. До того ж мій далекий родич міг би заприсягтися, що голова коваля не була більше з’єднана жодною жилочкою з його тулубом. Жак як зараз пам’ятає, що голова полетіла за горно, а тулуб залишився біля ковадла. Люди в такому стані мають звичку мовчати.

І ще коли б хто-небудь, крім коваля, знав таємницю Жакових латів і збруї, Жакова голова була б рівноцінною з головою коваля. У братів тамплієрів у цьому відношенні була своєрідна мораль. Запорукою, що ніхто не знав про Жакове багатство, було його повернення на береги Уази живим. Не встиг він ступити на землю батьків, як довкіл з телеграфною швидкістю розлетілась чутка про те, що Жак Нуазе казково багатий. Звідки було взятися цим чуткам? Кінь, на якому приїхав Жак, не викликав би жодної емоції у найбіднішого шкуролупа, бо шкіра коня протерлася до кісток, одяг Жака свідчив про те, що хазяїн його поповнював свій гардероб ще до початку Хрестових походів, і взагалі, крім вищербленого меча та іржавих лат, у тамплієра нічого не було. А чутки все ширилися, розпливалися, як масна пляма на воді. Жак одчепив одне стремено, здер з нього маскувальний лак (чи відьмину кров), і стремено загорілося, як і личить горіти на сонці справжньому золоту. Й тоді Жак відчув, що він не буде ані заможним, ані щасливим. Знесилена Хрестовими походами Європа була ще бідна на гроші. Основні багатства з Азії линуть значно пізніше. А зараз… Зараз за оце золоте стремено можна купити ціле село. Скільки років мусить минути, щоб Жак по-справжньому реалізував своє багатство, не викликаючи ні в кого підозри? Отак сидіти, відколупувати по шматочку від цього стремена і проїдати його?

Склеротична пам’ять… Я увесь час забував додавати до прізвища Жака Нуазе часточку “де”. Так-так, він був Жаком де Нуазе, він був дворянином. Це смішно звучить — де Нуазе, але він був дворянином, інакше б він не був лицарем. І цей дворянин був чи не найбідніший від останнього свинопаса. В Жака де Нуазе залишилося з сімейних коштовностей тільки щербатий меч і ще родове нахабство. Йому б личило жити як дворянинові, але разом з тим він був тамплієр. А тамплієрові належало бути бідним, так стверджував статут ордену. Цей статут, правда, не розповсюджувався на магістра, на скарбника, на капітул, але рядові члени ордену мусили скорятися…

Жак продав шматочок свого золотого стремена. Шматок Цей був розплющений так, що ніхто б і не здогадався, від чого він був одрубаний. Потім Жак зважився продати ще один шматочок і теж розплющений. І внаслідок Жак Нуазе розжився на теплий плащ і чоботи, а решту щиросердно й добросовісно пропив у компанії таких, як сам, голодранців. Але в кожного із голодранців перед прізвищем стояла приставочка “де”…

І оці жалюгідні крихти золота погубили загалом непоганого хлопця Жака де Нуазе. Чутки про його шалене багатство підтвердились: як же ж, були люди, котрі своїми очима бачили те золото. Цікаво тільки, де Жак де Нуазе ховає його?

Мушу сказати, що цим питанням зацікавились і в капітулі ордену. В ті часи рядовий тамплієр ще не мав права мати багатство. Однієї чудової ночі Жака заарештували й делікатно запропонували передати до скарбниці ордену все золото до останньої крихітки. Жак був упертий, як мул (з нашого роду один я не впертий), і тільки знизав плечима. Наступного дня Жак позбувся лицарства, й тепер за нього міг заступитися хіба що сам бог. А оскільки в бога на той час були інші справи, то за Жака не заступився ніхто.

Його катували три тижні. Він був живучий, як саламандра. Інший на його місці сконав би на третій день, а він тільки вперто крутив головою.

Нарешті його напоїли розтопленим золотом. Кольором це нагадувало добрий коньяк, але цей коньяк виявився занадто міцним для Жака. Він не прохмелився. Лати його, збрую і єдине стремено продали за безцінь, щоб розрахуватися з катом.

Ви ще можете знайти ці лати, містере Живокіст, але краще не треба. Жак де Нуазе запевняє, що вони приносять нещастя”.

— Ви кретин, Нуазе, — сказав Живокіст, — тепер я розумію, чому Гітлер вважав декого із вас, французів, неповноцінною нацією. На якого біса ви підсунули мені своє марення?

— А ви таки прочитали його? — вдоволено сказав Франсуа Нуазе. — Ми з вами живемо і думаємо на різних частотах і в різних регістрах. Це я хотів, щоб ви зрозуміли азбучну істину: всі неприємності через золото й ще через… жінок. Я не втрачаю надії, що ви порозумнішаєте.

— А я плачу вам гроші не для того, щоб терпіти ваші хамські витівки. Мені це починає, набридати.

Франсуа зморщився, як від зубного болю.

— Ну, добре,