Читати книгу - "Гетьманська Україна, Олександр Іванович Гуржий"

Оскільки міграції людності не мали спеціально організованого характеру, переселенці могли самостійно обирати місця для поселень. Інколи райони під заснування нових населених пунктів прямо визначалися царським урядом або старшинською адміністрацією. В таких випадках переселенцям відводилися вільні, придатні для обробітку і косіння трави землі, а безпосередніх виробників на кілька років звільняли від державних податків.

Заселення Лівобережжя відбувалося за рахунок переселенців з різних районів України, а також із Росії, Білорусії, Грузії, Молдавії та інших країн. Досить значними тут були грузинські поселення. Грузини з'явилися в Росії в 20-х pp. XVIII ст., розраховуючи на підтримку останньої в їхній боротьбі проти турецьких і персидських загарбників. Наприкінці 30-х pp. вони оселилися на території Гетьманщини, де спочатку мешкали лише в межах Полтавського, а згодом - Миргородського, Київського, Прилуцького, Ніжинського, Чернігівського, Стародубського, Переяславського й Лубенського полків. Тільки з грузинської колонії в Москві на Полтавщину перебралося близько 1,5 тис. чоловік.

У другій половині століття засновують свої поселення в регіоні й західноєвропейські колоністи. Зокрема, на Чернігівщині, в районі Білої Вежі (Борзнянський повіт), шість невеликих колоній заснували німці. В 60-х ор. відбулося переселення із Болгарії на землі, які належали Києво-Братському монастирю. Звідси болгари пізніше розселилися в межі Київської та Чернігівської губерній. В одному з документів 1766 p. перераховано близько 200 чоловік польської, болгарської, німецької, сербської, "волоської", "цесарської", "саксонської, угорської, чеської та інших національностей, які перед тим прибули "из-за границы в Киев, в Росію" і тут оселилися для постійного проживання.

На освоєння нових земель Лівобережжя значний вплив справляли фізичний приріст і розселення місцевого населення, причому середньорічний приріст у Гетьманщині був досить високим і загалом перевищував середній показник по Російській державі.

Водночас в окремих місцевостях регіону спостерігалося і зворотне явище. Внаслідок жорстокого соціального гніту з боку національної еліти і можновладців, що прибули з інших країн, а також через неврожаї, стихійні лиха, епідемії тощо спустошувалися цілі райони. У скарзі 1731 p. чернігівського єпископа про зубожіння його підданих - монастирських посполитих - знаходимо повідомлення про те, що в Свержській волості (Чернігівщина) "поданіе за неравномерным и тяжестным в тамошних селах на консистентов (російських військових - авт.) денежной дачи расположеніем знатную узнаючи обиду и немогучи оною болше сности, многие во инние околничние маетности владелческие принуждены зостали поросходитися, а малое число оставшихся подданых немогущих надлежащею вистачити до катедри Черниговской и до дворца Свержского повинности за неурожаем хлеба, гладом, измореніе в житии своем немалую претерпевают нужду". Мешканці навколишніх сіл Ображеївка, Калеївка, Шатриця розійшлися в різні місця, "пустые толко оставили дворы" через непомірний грошовий збір на утримання російського війська.

Від тяжких наслідків стихійних лих, особливо неврожаїв, рятували постійні й тісні взаємозв'язки жителів різних регіонів України, зокрема Правобережжя та Лівобережжя. Тобто, на шляху до спілкування людей у різних галузях політичні кордони не могли бути нездоланною перешкодою. Цю обставину мали обов'язково враховувати уряди як Російської держави, так і Речі Посполитої.

Одним із основних районів переселення лівобережного населення ставали землі сусідньої Новоросії, а також Війська Донського, де соціальний гніт був слабшим.

Міграційні процеси та освоєння нових земель на Слобожанщині проходили інтенсивніше, ніж на Лівобережжі. Це пояснюється, насамперед, наявністю великих масивів вільної території. Боярин Волконський у розмові з послами гетьмана І.Самойловича в 1680 р. зазначив, що лише з Правобережжя в межі Слобожанщини від початку Хмельниччини переселилося 20 тис. родин, "а то и того больше". З них 30% покинули правий берег Дніпра з кінця 50-х до кінця 70-х pp. В останній чверті XVII ст. у регіоні налічувалося понад 230 поселень, в яких проживало не менше 250 тис. чоловік. На 1732 p. кількість населених пунктів зросла до 469, а мешканців - до 370 тис. чоловік.

Залюднення Слобідської, як і Лівобережної, України відбувалося вкрай нерівномірно. Швидше й густіше заселялися північні райони Сумського, Харківського, Охтирського та Острогозького полків, пізніше й дещо повільніше - їхні південні та південно-східні місцевості. Землі Ізюмського полку освоювалися переважно в останній чверті XVII ст. У слобідських полках досить прискореними темпами зростала чисельність українців, значно нижчими - інонаціональних переселенців. Так, за даними перепису Харкова 1732 р. на майже 4-тисячне населення міста припадало всього 62 чоловіка "великороссиян разночинцов и купецких людей" та 21 чоловік "греков и прочих разных нацей", зрозуміло, крім українців. Характерно, що протягом відносно невеликих відтинків часу мали місце різкі міграційні "коливання": то в бік збільшення, то в бік зменшення людності. Зокрема, в Сумах та кількох навколишніх селах (Нижня Сироватка, Верхня Сироватка, Ворожба), де більшість мешканців становили "малоросіяни та черкаси", з 80-х pp. XVII ст. по 1700 р. число дворів зросло майже вдвічі, а вже через два роки "убыло против прежнего" більш ніж утричі. Протягом століття (з 80-х pp. XVII по 80-ті рр. XVIII ст.) загальна кількість мешканців у Харкові збільшилась у 5,5 раза, а в Сумах - більш ніж у 35 разів. Цікаво зазначити, як про те свідчить "Топографічний опис Харківського намісництва" 1788 р., що поступово чисельність жителів в обох містах майже зрівнялась: у Харкові цього року зафіксовано 5338 чоловіків і 5405 жінок, у Сумах відповідно - 5302 і 5І93.

Як же конкретно проходили міграції? У кінці XVII - на початку XVIII ст. починає інтенсивно заселятися місцевість уздовж р.Оскол, де виникла нова оборонна лінія. В 1700 р. царський уряд дозволив козакам і старшинам Ізюмського полку поселитися на берегах річок Жеребець і Красна. В цей же час 150 козацьких сімей, що на чолі з А.Катрухіним та І.Бугаєвим переселилися з Полтавщини, заснували на р.Красна слободу Меловатка, Тут же виникли слободи Сватова Лучка, Кремінна, Нижня Дуванка (1700 р.). їхнє населення складалося тоді здебільшого з вихідців із Сум, Богодухова та Лебедина. Селу Кабанне, що розташовувалося поряд із слободою Сватова Лучка, поклали початок російські селяни-втікачі з-під Воронежа й донські козаки (1701 р.).

Цими ж роками тривало освоєння земель у басейні р.Деркул, а також на притоках Дону - Ікорці, Бітюзі, Осереді. На 1711-1715 pp. припала остання хвиля масового переходу українців із Правобережжя на Слобожанщину.