Читати книгу - "Село не люди – 2. Добити свідка"

Та саме тоді людей ламав рік 2014-й: кого з голови на ноги врешті поставив, кого з ніг на голову перевернув. Усіх зачепив, навіть тих, хто не хотів, намагався не помічати, пручався. І Катерину. І Шанівку…

– Моє місце – тут, – відповідала Марусі. Так відчувала.

Із хвилюванням придивлялася до нових житців: з’явилися на вулиці, якою бігала з дитинства. Намагалася зрозуміти: кого біда до Шанівки з Донбасу загнала? Лузерів-невдах? Боягузів? Чи – відданих і сильних патріотів?

– Звичайні люди…

Мізки відмовлялися сортувати приїжджих згідно із пропагандистськими гаслами. Кожен із нових мешканців привіз до тихої Шанівки разом зі своїм мотлохом свою долю і свій світ – грандіозний і неосяжний.

– Незвичайні люди, – підсумувала. – Як усі…

За рік, у 2015-му, все ще жила у мазанці, лікувала людей травами, та відчувала: від білих стін, які колись зігрівали і наповнювали незвичайним золотавим світлом, віє все більшим холодом. Наче втомилися стіни. І померли.

– Хочу далі вчитися, – збрехала Марусі, бо насправді іншого прагнула: вириватися з полону чотирьох стін хоч зрідка.

Маруся знову – про медичний коледж, та Катерина і тут її здивувала.

– Краще до педагогічного училища вступатиму.

– Чому?

– Вивчуся і вам на допомогу стану, – відповіла. – У килимівській школі зовсім мало вчителів лишилося.

– Моя ж ти нагородо… – Маруся схлипнула, обійняла дівчину, лиш ніяк не могла змиритися із дивною логікою буття: аби Катерина стала бездітній старій вчительці за дочку, Всесвіту знадобилося не тільки помордувати малу, а й згубити її батьків, усіх близьких, спалити село і навіть перервати життя красуні Алки Залусківської.

– І отаке, хай йому грець, весь час: один плаче, другий скаче, – мовила.

У 2019-му Катерина закінчила заочне відділення педагогічного училища за спеціальністю «учитель початкових класів», запам’яталася викладачам і одногрупникам як дівчина старанна, розумна, але й трохи дивакувата: цуралася вечірок і посиденьок з одногрупниками, відсторонено і здивовано, наче з іншого виміру, спостерігала за всім навкруги. А як хто звертався до неї із запитанням, то спершу підіймала очі до неба, наче там відповіді шукала. І посміхалася, наче захищалася. «Ідеальною училкою стане», – перешіптувалися одногрупники.

Катерина вчителювання відклала.

– Не журіться, – попросила Марусю. – Самі знаєте, не можу зараз.

Плани змінилися в один день. За рік, до закінчення училища, восени 2018-го. Раз у двері мазанки стукнула стара зечка баба Ада.

– Катю, дай хоч отрути, хоч снодійне яке!

– Нащо?

– Треба допомогти одній людині померти! – буркнула стара. – Мені вже набридло у вікно спостерігати, як та Рая щодня мотузку до стелі чіпляє і геть нічого у неї не виходить.

– Тітко Раїсо… Це я. Катя, – серце так стукало, миші по кутах завмерли. Бігла, як навіжена, знову запізнитися боялася. Сто думок казяться: чому ж вона так рідко про тітку Раїсу згадувала? Чому сама до неї не заглядала? Як могла? Мертві ж з неба усе бачать: і дядько Роман, і Сашко, і мамка з татом, і баба Килина… Що думають? Що вона покинула нечужу людину?

– Ви мені – геть нечужа, чуєте? – стояла посеред захаращеної, давно не митої хати, перед звичайним ліжком із дерев’яними бильцями, на якому колись лежав мертвий Раїсин син Сашко, потім мертвий Раїсин чоловік Роман, а тепер, як важка каменюка, завмерла сама Раїса. Ох же колись весела і швидка до роботи була. Мабуть, в іншому житті, бо нині про все своє життя лиш одне знала: що досить жити…

Очі на гостю підвела, прошепотіла:

– Досить…

– Біля вас буду, – відповіла дівчина. – Може, ви би хтіли бачити когось приємнішого для вас, та більше нема нікого.

Заходилася: трохи відчистила хату, прання повну миску замочила, провела ревізію комор, аби зрозуміти, що слід купити у першу чергу. Знайшла суху шипшину, розтовкла, заварила тітці чаю.

– Скоро повернуся, – пообіцяла.

Бігом до мазанки. Подумки складала перелік найнеобхіднішого, що треба взяти з собою: продукти, трави. Вже сутеніло. Раптом на сіро-синьому тлі пагорба Катерина побачила золотаве світло: як колись, лилося з вікон мазанки, кликало до себе.

Перелякалася чогось. Зупинилася.

– Електрику забула вимкнути чи, може, Маруся забігла?

Потиху пішла. Та що ближче підходила, то впевненіше констатувала:

– Щось погане сталося…

Метрів за двадцять картинка прояснилася: ніякого дива. Сонце падало за обрій, кидало вогняні промені: віддзеркалювалися у темних вікнах мазанки, навіть освітлювали двір.

– На дворі щось не те… – тривога не відпускала.

Не встигла розгледіти: сонце впало, двір перед мазанкою густо посірішав. Підійшла, вдивилася: перед мазанкою лежать пси, які охороняли її всі роки життя тут. Гукнула. І не ворухнулися.

– Що ж це? – присіла біля мертвих псів, гладила, сльози горохом. Ані слідів насильства, ані ран на тваринах. Що ж це? Знак для неї? Хіба у Бога, Всесвіту чи хто там усе те робить немає більш гуманних способів показати людині, що час змін настав? Тварини чим завинили?!

Та довго бідкатися і все думати, що би то могло значити, часу не мала: у шанівській облізлій хаті дотлівала жива душа, яку ще можна було зігріти.

Викопала під вишнею яму, поховала псів, сльози втерла, посунула до мазанки, а та – геть холодна, зимна, наче смерть псів забрала останнє, заради чого мазанка ще трималася.

– Гониш мене, бачу, – сказала.

Зібрала лахи, продукти, поскладала у великі пластикові пакети трави, баби Килинині книжки і записи, спробувала все те підняти – куди там! Два дні поспіль тягала свої речі з мазанки до хати тітки Раїси. Коли підхопила останню торбу з травами і книжками, вийшла з ними на поріг старої мазанки, то хотіла сказати «прощавай», та сказала «прости».

– Приходитиму, – пообіцяла.

У відповідь мазанка рипнула, наче зітхнула, і завалилася.

Отак з осені 2018-го Катерина опинилася у хаті Раїси. І далі лікувала людей, їздила до училища на сесії, та головним своїм ділом вважала напівбожевільну хвору дружину чоловіка, якого любила.

– Доглядатиму її до смерті, – сказала Марусі.

Раїса все не вмирала. Вимотувала дівчину страшними фантазіями, тихим моторошним бурчанням, дикими вибриками. То розповідала, що чоловік її Роман відрізав собі чоловічий дітородний орган і віддав синові, Сашкові, бо хлопцю ж він потрібніший, ніж дорослому дядькові.

– Так, Катю? Скажи ж! Так? – хапала за руки, заглядала дівчині в очі.

Катерина чекала ночі, щоби хоч трохи відпочити, та й вночі іноді хвора Раїса влаштовувала такі вистави: будь-хто втік би світ за очі. Сиділа на постелі у темній кімнаті, тихо вила, все намагалася посунутися на край ліжка, не падала з нього лиш тому, що Катерина встигала її підхопити.

– На край треба! На край! Щоби Романові і Сашкові на ліжку місця вистачило, – бурмотіла.

Катерина не жалілася. Лиш коли відчайдушні страждання бідолашної жінки забирали у дівчини останні краплі сил і терпіння, підіймала очі до неба.

– Бабо, я сплю? – питала