Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Лихі люди, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Лихі люди, Мирний"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лихі люди" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 14 15 16 ... 20
Перейти на сторінку:
жит­тя, Пет­ре! А ти ж як ду­маєш за се­бе? Ку­ди притк­неш­ся?

- Я? я ще не знаю, що з ме­не бу­де; ку­ди се­бе ткну. Наби­раюсь по­ки що си­ли; при­див­ля­юся до лю­дей і їх жит­тя, - дум­ка ко­лись ви­во­ди­ти.


- Писателем хо­чеш ста­ти?


- Еге ж. А ти як ду­маєш про се? Жук скри­вив­ся, почуха­вся.


- Ти не згод­жуєшся? - спи­тав Пет­ро.


- Любов виспіву­ва­ти? - бевк­нув Жук. На­че хо­лод­ною во­дою об­да­ли ті сло­ва Пет­ра; зне­ва­га й ура­за прой­ня­ли йо­го сер­це. Жук помітив.


- Вибач, Пет­ре, - про­мо­вив він далі.- Я, ко­ли хоч, не ба­чу справжнього діла з пи­са­тельства… Що се за діло? Так, з жи­ру ба­гаті лю­ди, не зна­ючи нуж­ди, за­бав­ля­ються.


- Он ку­ди ти ухо­пив! - ска­зав Пет­ро.- Дов­го ж ти та­ки во­зив­ся з тем­ним лю­дом, - до­дав, по­ду­мав­ши.


- Та й сам їх ми­ром по­ма­зав­ся?


- Ні, гірше… й у прос­то­го на­ро­ду е пісня, каз­ка…


- Що ж він нею жи­ве?


- Живе у ча­си спо­чин­ку. Ко­ли ру­ки йо­го спо­чи­ва­ють, ду­ша й сер­це про­сять ро­бо­ти.


- Хай і так… Тілько се не дає йо­му їсти.


- Не дає. Ти вчиш йо­го най­лег­ше хліба до­бу­ти, а я звер­таю людську ува­гу на страшні кар­ти­ни нуж­ди та го­ря, бу­жу жаль у серці…


Жук за­ре­го­тав­ся.


- Вибач мені, Пет­ре! Зділай ми­лость, ви­бач за мій регіт! О-ох! не змо­жу ж я удер­жа­ти­ся, див­ля­чись на те, що ти та­ким бла­гим оком та доб­рим сер­цем пог­ля­даєш на діла ми­ру сього. Хіба зо­ло­то має сер­це? Хіба ме­тал прой­меш сло­вом? О, Пет­ре! О, го­лу­бе мій! Не тут би тобі жи­ти; не з ци­ми за­кам'яніли­ми ду­ша­ми…


- Коли во­да камінь про­би­ває, а то б жи­ве сло­во не ді­йшло до душі, - од­ка­зав Пет­ро.


- А че­рез скілько літ ти по­вер­неш людські го­ло­ви на сей шлях? - спи­тав Жук.- Дай бо­же, щоб че­рез вік спізна­ли те­бе лю­ди і по­ча­ли так бла­го ду­ма­ти, як ти ду­маєш!.. Візьми ве­ли­ких учи­телів, - глянь на са­мо­го Хрис­та… А я, Пет­ре, те­пер жи­ву… сьогодні жи­ву і сьогодні не­ма мені чо­го їсти, не­має хліба сьогодні… Що ж мені з то­го, що че­рез вік бу­де, ко­ли я сьогодні з го­ло­ду зди­хаю?


- Не мож­на ж усього зра­зу узя­ти.


- Брехня!- скрикнув Жук. - Не мож­на усього, бе­ри частин­у!.. Я дов­го, Пет­ре, ду­мав над цим, і до­ду­мавсь ось до чо­го: Не мож­на просьбою - бе­ри си­лою! Бий­ся! бо­ри­ся, - а бе­ри, до­бу­вай!


Петро мав був пе­ре­чи­ти.


- Стій! не пе­реч! ми нічо­го не вис­по­ри­мо… Ходімо кра­ще їсти… Ми ро­зуміємо доб­ре один од­но­го, - ска­зав, за­ду­мав­шись, Жук.- Я тільки ба­чу, що шля­хи наші різні, а станови­ще­ їх, Пет­ре, од­на­ко­ве… Де во­но бу­де - чи на ши­бе­ниці, чи у Дніпрі… Все од­но, де б не бу­ло!


Мов хто об­ло­жив кри­гою Пет­ро­ве сер­це, мов хто холо­дними ру­ка­ми взяв­ся за йо­го гор­ло від тих слів. Тем­не і не­привітне гря­ду­ще підня­ло свою за­по­ну - і гля­ну­ло холо­дними очи­ма… Пет­ро скрик­нув і про­ки­нув­ся.


Світ бо­рю­кав­ся з тем­но­тою; у вікно заг­ля­дав він мутни­ми очи­ма; а по кут­ках, мов тряс­ця, тіпа­ли­ся помер­ки. Пет­ро підвівся, сів. Сер­це йо­го страш­но би­ло­ся, го­ло­ва горіла. Сон, як живі оче­ви­дяч­ки, сто­яв пе­ред очи­ма… дум­ки потя­гли йо­го далі.


Далі він ба­чить, як усі прий­ня­ли­ся сніда­ти, пе­ре­си­па­ючи сьорбан­ня юш­ки ве­се­лою жар­тов­ли­вою роз­мо­вою. Потім ри­бал­ки повк­ла­да­ли­ся спа­ти, один Жук не ля­гав. Він во­див Пет­ра усю­ди; по­ка­зу­вав ри­бальські снасті, роз­ка­зу­вав, ку­ди, що й як. Далі обід-сон…


Сонце спус­ка­ло­ся над­вечір, як ри­бал­ки по­ча­ли зби­ратись на ро­бо­ту. То­ва­рист­во по­ча­ло про­ща­тись.


- А знаєш, де Шестірний? - спи­тав Пет­ро Жу­ка.


- А де?


- Правовідом…


- О, я так і знав! От, як живі бу­де­мо, то по­ба­чи­мо - як він ви­со­ко піде вго­ру, - ска­зав на про­щан­ня Жук.


Товариство по­вер­ну­ло на Київ, а ри­бал­ки - до човнів.


Часто після то­го Пет­ро із то­ва­рист­вом, і сам хо­див до Жу­ка у гості. При­хо­див і Жук до йо­го. Пет­ро ділив­ся з ним своєю пра­цею. Жук іноді ски­дав на неї і свою ува­гу; ра­яв, як те або дру­ге кра­ще зро­би­ти. І вдяч­ний же був за те Пет­ро Жу­кові! То бу­ло сло­во са­мо­го жит­тя; сло­во чо­ловіка, ко­трий не тільки ба­чив ли­хо, а й на своїй шкурі звідав йо­го.


Далі… далі… Ми­на­ли дні за дня­ми… Пет­ро все глиб­ше та глиб­ше за­ри­вав­ся у свою пра­цю, зжи­вав­ся з своєю робо­тою. Страш­на дра­ма ри­бальсько­го го­ло­ду ле­жа­ла вже у йо­го на столі. Живі лю­ди, живі їх му­ки зас­та­ви­ли і са­мо­го Жу­ка зди­ву­ва­тись не­аби­яко­му та­лан­тові Пет­ро­во­му. Захо­тілося Пет­рові далі йти; за­хотіло­ся са­мо­му по­ви­та­ти у дру­гих обс­та­ви­нах жит­тя. За­ба­жа­ло­ся йо­му по­бу­ти між "хала­мидниками" - ти­ми каліка­ми-зло­дю­га­ми, що осе­ля­ють кі­нці ве­ли­ких міст. За­хотіло­ся йо­му по­ба­чи­ти їх до­лю, їх го­ре: чим жи­ве і чим ди­ше сей люд. І… поїхав Пет­ро на послі­дні свої каніку­ли не до батька-ма­тері, - поїхав у місто П…


Темна до­що­ва ніч; хо­лод­на і неп­ривітна ха­та, - німі, мов­чазні стіни; вікно угорі, пе­ре­ви­те залізни­ми шта­ба­ми, до­малювали йо­му кар­ти­ну жит­тя…


"Хіба се во­но? хіба так мож­на жи­ти?" Він знемігся, упав на пос­те­лю… Мо­роз пробіг по­за спи­ною; жаль зда­вив сер­це… "Що я зро­бив ко­му? в чім про­ви­нив­ся?" - шеп­тав він га­ря­чи­ми ус­та­ми, не зна­ючи сам, що й ко­му.


З грю­ком і зи­ком роз­чи­ни­ли­ся двері. Чи­ясь про­вор­на ру­ка роз­чи­ня­ла їх, і не од­ну тілько по­ло­ви­ну, а ра­зом обидві.


Почувся брязкіт шпор, рип чобіт. У ха­ту всту­пи­ло ра­зом два чо­ловіки. Один воєнний, у синій одежі, з біли­ми ви­крутасами над ру­кою. Пет­ро йо­го пізнав зра­зу; він по­знайомився з ним тії без­та­лан­ної ночі… Дру­гий мо­ло­дий, з ру­ся­вою бо­ро­дою, удяг­не­ний у чор­ну сук­ня­ну оде­жу з зо­лоченими ґудзи­ка­ми і з тем­но-­зе­ле­ним, гап­то­ва­ним золо­том, коміром; че­рез не­зас­теб­нуті по­ли біліла біла, як папір, со­роч­ка; на жи­летці бов­тав­ся зо­ло­тий лан­цю­жок. Сам - не­ве­лич­ко­го зрос­ту; рум'яний на ви­ду; очі - жов­то-зе­лені; зу­би білі, тонкі та довгі, мов го­лоч­ки. "Пет­ро ско­чив з пос­телі.


А, здравст­вуй­те, Те­ле­пень! Вот где приш­лось с ва­ми встре­титься! - усміха­ючись зе­ле­ни­ми очи­ма і вис­ка­ря­ючи білі зу­би, привітав­ся він.


Петро уп'ялив у йо­го свої зди­во­вані очі… Чи сон то, чи при­ява?.. Пе­ред ним сто­яв Шестірний!


- Мы с ва­ми еще с детст­ва зна­ко­мы… Дай­те стульев! - крик­нув він, по­вер­та­ючись на­зад.


Миттю два мос­калі ум­ча­ли два стульці, на кот­рих і посі­дали Пет­рові нес­подівані гості.


- Вы еще из гим­на­зии, пом­нит­ся… с тем чер­ным… как би­шь его?.. Жук, что-ли… - вів далі річ Шестірний: - вы еще с тех лет от­ли­ча­лись… иск­лю­чи­тельним об­ра­зом мыс­лей. Пом­ни­те, жел­тую кни­гу, из ко­то­рой ви чер­па­ли идею о луч­шем уст­рой­ст­ве

1 ... 14 15 16 ... 20
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лихі люди, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лихі люди, Мирний"