Читати книгу - "Лихі люди, Мирний"

Петро сто­яв і не зво­див з Шестірно­го своїх зди­во­ва­них очей.

- Садитесь… Че­го ви сто­ите? - со­лод­ко ви­мо­вив Ше­стірний.- Са­ди­тесь… рас­ска­жи­те нам все, что вы знаєте по это­му де­лу, по ко­то­ро­му мне приш­лось с ва­ми в та­ком пе­чальном мес­те встре­титься.- Очі у Шестірно­го горіли, зу­би виб­лис­ку­ва­ли.

Петро мов­чав - і все ди­вив­ся на Шестірно­го. Оже пог­ляд йо­го те­пер не світив ди­ву­ван­ням, а який­сь огонь зай­мав­ся у йо­му: крас­ка об­ли­ла все об­лич­чя Пет­ро­ве… Чи то со­ром, чи гнів опа­ну­вав йо­го сер­цем?

- Чего же ви мол­чи­те? Са­ди­тесь, по­жа­луй­ста, и рассказы­вайте.

Петро ще раз гля­нув, ще; опус­тив­ся на кро­вать - і мовч­ки ліг. Зу­би Шестірно­го по­темніли, пок­ри­ли­ся гу­ба­ми.

- Ви за­бы­ваєте долг при­ли­чия, - здви­га­ючи бро­ви, мо­вив офіцер.

- Пусть уж мы с ва­ми бы­ли то­ва­ри­щи, - мо­вив Ше­стірний, - й те­перь вот же­ла­ем воск­ре­сить всю гру­бость бы­ло­го то­ва­ри­щест­ва, но!.. в при­сутст­вии вот вх… - і він ука­зав на офіце­ра.

Той вис­ка­лив чорні заш­ма­лені тю­тю­ном зу­би. Пет­ро мов­чав.

- Пусть так! - зно­ву по­чав Шестірний, і очі йо­го загоріли­ся хи­жим ог­нем.- Вы, как вид­но, дол­гой практи­кой вы­работали для сво­его кор­пу­са два воз­мож­них по­ло­жен­ня: сто­ячеє й ле­жа­чее… Пусть так!.. Рас­сказы­вай­те же нам, хо­тя ле­жа, что вы знаєте?

Петро шпар­ко по­вер­нув­ся на бік. Грізний йо­го пог­ляд упав на офіце­ра.

- Ви взя­ли мої бу­ма­ги? - скрик­нув він.- По­кажіть їх про­ку­ро­рові, - хай він ме­не ви­ну­ва­тить по них, а не при­га­дує, що ко­лись бу­ло в гімназії! - І зно­ву Пет­ро ліг на спи­ну. Ше­стірний цмок­нув, скри­вив­ся.

- Хорошо! Ви от­ка­зы­ва­етесь от чис­то­сер­деч­но­го со­знания? Ви отод­ви­га­ете ру­ку то­ва­ри­ща, ко­то­рая, мо­жет быть, что-ни­будь и сде­ла­ла для вас?

- Я нічо­го не ска­жу! - крик­нув Пет­ро.- Мені ні в ко­го й ні­чого про­ха­ти.

- Очень хо­ро­шо-с… Ну, нам здесь де­лать не­че­го; пой­дем да­лее, - про­мо­вив Шестірний до офіце­ра.

Обидва зня­ли­ся, по­рипіли чобітьми - і вий­шли. Мос­калі заб­ра­ли стільці і - зно­ву за­чи­ни­ли­ся пе­ред Пет­ро­ви­ми очи­ма двері.

Гнів і жаль, огонь і хо­лод, не­са­мо­ви­та радість і гірка ту­га ра­зом об­хо­пи­ли Пет­ро­ве сер­це. Во­но тріпа­лось, як пташ­ка у клітці; вис­ки сіпа­ло; го­ло­ва й очі горіли, на­че в огні. Мит­тю він ско­чив з пос­телі, ухо­пив­ся за га­ря­чу го­ло­ву своїми хо­лод­ни­ми ру­ка­ми - і, мов навісний, забігав по хаті… Одійма­ючи ру­ки від го­ло­ви і сту­ля­ючи їх у ку­ла­ки, він заті­пався, мов пе­ред смер­тю і заск­ре­го­тав зу­ба­ми… "О, чом я, чом я не вп'явся йо­му у ті зе­лені очі?!" - си­чав йо­го го­лос по хаті. Пет­ро зно­ву ухо­пив­ся ру­ка­ми за го­ло­ву, зно­ву забі­гав з од­но­го кут­ка у дру­гий. Так ми­ша, ус­ко­чив­ши в мишо­ловку, кот­ра з грю­ком за­чи­ни­ла­ся, бігає-ме­ту­шиться: ник­не ту­ди; ки­неться у дру­гий бік; по­вер­не на­зад, - не­ма ви­ходу, не­має волі! Залізні прут­тя кру­гом опо­ви­ли її; а над го­ло­вою стоїть смерть, ря­ба та лю­та, з ог­нен­ни­ми очи­ма, з крюч­ку­ва­ти­ми гост­ри­ми ла­па­ми… І з ля­ку бігає ми­ша по ми­шо­ловці, - га­няє своїми тон­ки­ми ніжка­ми по де­рев'яній долівці; уче­питься зу­ба­ми в залізний прут, - гризе! Не ви­держав тон­кий зу­бок - пе­ре­пав­ся над­воє… Навіщо він те­пер? Швид­ко ні один з їх не бу­де ку­са­ти… І зно­ву ми­ша спро­жо­гу ки­дається убік, - зно­ву га­няє по ми­шо­ловці…

Над чор­ною зем­лею про­ки­нув­ся світ. Не яс­ним со­няч­ним оком гля­нув він на неї після пох­му­рої до­що­вої ночі, а повіяв ту­ма­ном, дих­нув важ­кою па­рою. За­куріла­ся зем­ля, за­диміла; пішов дощ, дрібний та ти­хий, мов крізь си­то засіяв; стре­пе­ну­ли­ся темні ліси і, розп­рав­ля­ючи, під­ставляли своє за­горіле лис­тя під дрібні до­щові краплі; зраділа зе­ле­на тра­ва і підня­ла свої гострі лис­точ­ки уго­ру; за­су­му­ва­ли пил та ку­ри­во - чор­ною пи­лю­кою ук­ри­ли всі ши­рокі до­ро­ги…

Добиралося до по­луд­ня. Кальною ву­ли­цею міста П. про­їжджав не­ве­лич­кий візок па­рою ко­не­нят, котрі аж пере­палися. На візку сиділа, прик­ри­та ряд­ном, ста­ра згорб­ле­на жінка - і знай мо­ли­ла сво­го маш­таліра по­га­ня­ти скоріше.

- Ради гос­по­да бо­га, ра­ди са­мо­го Хрис­та свя­то­го, ко­ли ти віруєш у йо­го - по­га­няй, Іва­не! - мо­ли­ла во­на своїм журли­вим го­ло­сом.- Швид­ше! швид­ше! уже ж не­да­ле­ко… Он до то­го тем­но­го бу­дин­ку - та й годі! І ко­ням скоріше спочи­нок бу­де… Швид­ше, Іва­не!

- Та во­но ви, пані, цілу до­ро­гу - все швид­ше та швид­ше!- одка­зав маш­талір:- то он до то­го ліска, то он до то­го се­ла, то до тієї ха­ти… Во­но-то нам сидіти доб­ро, а коні, гляньте, - аж бо­ки по­за­па­да­ли. Ще хоч би не путь та­ка! А то цілу ніч дощ прав, ще й те­пер при­си­пає. Ще добрі коні, що не при­стали.

- Я ж про­шу те­бе, Іва­не, - мо­ли­ла жінка. Іван не ска­зав ні­чого; шморг­нув тілько ба­то­гом по ко­нях, сіпнув віжка­ми - і коні підтюп­цем побігли до тюр­ми. Не­да­ле­ко від залізної бра­ми зу­пи­нив їх Іван. Жінка ски­ну­ла з се­бе ряд­но і по­ка­за­ла на світ своє су­хе, жов­те, по­си­па­не зморш­ка­ми ли­це. На го­лові у неї був чор­ний пла­ток, - на пле­чах чор­на юпоч­ка, з-під кот­рої ви­би­ва­ло­ся чор­не плат­тя; на об­личчі й очах ле­жа­ла чор­на ту­га. Тру­ся­чись, тілько не від хо­ло­ду, вид­но, злізла ста­ра з візка і не пішла - побігла до бра­ми.

- Чи мож­на ба­чи­ти смот­ри­те­ля? - спи­та­ла во­на ча­со­во­го.

Той гук­нув у віко­неч­ко; пе­ре­гук по­чув­ся з дво­ру, - шви­денько заб­ряж­ча­ли ключі, за­гар­ча­ли за­со­ви… Бра­ма роз­чинилася, упус­ти­ла ста­ру - і зно­ву за­чи­ни­ла­ся.

- Ви чо­го? - спи­тав її не­лас­ка­ве ху­дий, шо­лу­ди­вий смо­тритель.

- Побачитись з си­ном.

- Опізнилися, ма­туш­ка!

У ста­рої щось по­ко­ти­ло­ся по щоці… То, мо­же, до­що­ва крап­ля упа­ла з плат­ка на об­лич­чя?.. Смотри­телеві бу­ло бай­ду­же до то­го. Та й ко­му ж до то­го діло?!

- Опізнилися, ка­жу! - зно­ву мо­вив смот­ри­тель і одверну­вся.

- Боже ж мій! Ко­ли ж мені прий­ти?

- Прийом до обіду тілько бу­ває.

- Я ж зда­ле­ка приїха­ла… За сот­ню верст за­би­ла­ся… Зми­лосердіться на­до мною, - кла­ня­ючись, про­ха­ла ста­ра.

Смотритель му­гик­нув, щось процідив крізь зу­би і сплю­нув.

- З ким ви хо­че­те ба­чи­тись?- спи­тав, по­мов­чав­ши.

- З си­ном… з Пет­ром Те­леп­нем.

- З Те­леп­нем? - спи­тав смот­ри­тель та­ким го­ло­сом, що аж у серці ста­рої по­хо­ло­ло.

- Еге… з Пет­ру­сем; з моїм єди­ним си­ном.

- З ним не мож­на!

- Зовсім не мож­на? - лед­ве ви­мо­ви­ла ста­ра.

- Сьогодні не мож­на; а завт­ра, як вих­ло­по­че­те розріше­ніє, то до обіду мож­на.

- У ко­го ж те розрішеніє бра­ти?

- У пол­ков­ни­ка…- І смот­ри­тель ска­зав проз­ви­ще.

- Боже ж мій! Я ж не знаю, де він жи­ве: я приїзжа людин­а… У ме­не не­має ніко­го знай­омо­го, хто б ука­зав.

- Язик, ма­туш­ка, до Києва до­во­дить! Зно­ву щось за во­да зми­ла об­лич­чя ста­рої. Пос­то­яла