Читати книгу - "Крос у небуття"

Несподівано для себе Андрій помітив Трояна. Той, пригинаючись, щоб не заважати розмові начальника міськвідділу з підлеглими, вибрався з ряду крісел і протиснувся до дверей. Соколовський черговий раз позіхнув. Очевидно Гончар, як він робив це неодноразово й раніше, пригнав по тривозі навіть тих, у кому необхідності не було.

– Куди ви, пане майоре? – поглянув Гончар на Трояна з висоти трибуни. Той щось прошепотів і вкрився червоною фарбою. Гончар хмикнув і продовжив. – Маю надію, решта присутніх встигла відвідати туалетну кімнату перед початком наради?

З райка почулися смішки, а з того боку, де сиділи беркутята, – відвертий регіт. Троян кулею вискочив за двері. Гончар відкашлявся і продовжив промову:

– Інструктаж особового складу проводиться безпосередньо керівниками оперативних груп. На це матимете кілька хвилин перед виїздом на операцію. Усі машини з оперативними групами мають знаходитись на подвір’ї міського відділу до сьомої години ранку, після чого одночасно виїздять за вказаними у конвертах адресами.

Двері відчинилися і на порозі постав неголений Кондратишин. Користуючись нагодою, хотів прослизнути за спинами у тих, кому не вистачило місця за столами, але заховатись від пильного ока Гончара у нього не було жодних шансів.

– А старшого лейтенанта Кондратишина, я бачу, наказ начальника міського управління про збір о шостій годині ранку не стосується?

Кондратишин знизав плечима:

– Прошу вибачення, пане полковнику.

Гончар повернувся до Степановича.

– Прошу вас, Олександр Степанович, накласти на старшого лейтенанта Кондратишина дисциплінарне стягнення у зв’язку з його систематичними запізненнями і недбалим виконанням службових обов’язків.

Степанович лише змахнув головою, кинув на Кондратишина роздратований погляд і записав щось у своєму об’ємистому записнику. Кондратишин знайшов за краще вислухати все, витягнувшись струнко, і не заперечувати розгніваному начальству.

– Всім зрозуміла суть поставленої задачі? – подивився Гончар у зал. Відповіддю слугувала мовчанка. – Добре. Щось хочете додати, Олександр Степанович?

Степанович зняв окуляри і заходився їх протирати.

– Лише одне, – тихо сказав він. – Хлопці, пам’ятайте: на вас очікують вдома.

– Якщо все ясно, прошу приступити до запланованих заходів. Всі вільні.

З стукотом крісел і легким гомоном люди почали виходити у коридор і далі на сходи. У коридорі Андрій наздогнав Кондратишина.

– Ну, Миколо, умієш ти попасти під гарячу руку начальства. Талант.

– Та ну тебе, – відмахнувся Кондратишин. – І чого він такий лихий зранку?

Андрій розвів руками.

– Хто його знає, може дружина вночі не дала. А тут ще Троян під ногами вештається, як п’ятикласник до туалету проситься. Ніби серйозна операція, а люди немов у цирку сміються. От тут ти й знайшов час явити себе перед полковницькі очі. Я ж кажу: талант.

Кондратишин змахнув рукою.

– А, біс із ним. Доганою більше, доганою менше… А Троян не у туалет бігав, він дзвонив кудись. Мобільний собі купив на міліцейську зарплатню. Гнида! Йому догани не ліплять!

Андрій потер підборіддя. Думка, яка раптом прийшла на розум, була малоймовірною, але зовсім відкидати її Соколовський не мав наміру. Куди ж цей хитрий «вирішувач питань» міг телефонувати? Може до тих, за ким вони зараз мали виїздити? Звичайно, ділитися такими думками будь з ким Андрій не збирався. Для таких звинувачень потрібні докази. Хоча «Ауді-80» і мобільний телефон на міліцейську зарплатню дійсно не купиш. Але кого цим здивуєш серед працівників міліції у 1996 році? Вірно, нікого. «Вирішує питання» добряча половина особового складу. Але, і Андрій справедливо гордився цим, він належав до іншої половини.

– Добре, потім поговоримо. Зараз пора до машин. Ти у моїй групі, Миколо.

На подвір’ї райвідділу вишикувались у ряд дванадцять легковиків. З вигляду жоден з них не був схожим на службове міліцейське авто – головним чином старенькі іномарки, які віднедавна тисячами линули в Україну через західний кордон, покидаючи рідні німецькі автозвалища. Тут вони знаходили нове життя, перетворюючись на досить престижні автомобілі, що їх дозволити собі зможе далеко не кожний пересічний українець. Власниками автомобілів у дворі міськвідділу були, скоріш за все, кам’янець-подільські даїшники. Андрій швидко відшукав машини, надані його групі, зібрав навколо себе усіх бійців і дав команду займати місця. За десять хвилин до сьомої вони були готові відкрити конверт і виїхати за вказаною у ньому адресою.

1 травня 1996 року. 6.15.

м. Кам’янець-Подільський

Писк мобільного телефону вдерся до свідомості несподівано і неприємно, примушуючи голову озватися на нього пульсуючим болем. Потап вилаявся і сів на дивані. Повільно навів різкість в очах і вилаявся вдруге. Він сидів серед кімнати, в інтер’єрі якої досить виразно читалися сліди вчорашньої пиятики. Дорогий дубовий паркет було залито калюжами червоного вина і закидано недопалками, на низькому столику біля дивану гора недопитих пляшок, апельсинових шкірок, риб’ячих хвостів і поламаних цигарок. На підлозі біля великого телевізора кілька порожніх пивних банок, а на дзеркалі висить жіночий бюстгальтер. З ванної кімнати було чутно шум водяних струменів – там хтось приймав душ.

Немов у тумані сплив учорашній день. Після зустрічі з Трояном Потап підготував гроші й документи для втечі, спакував валізу і, залишивши все у гаражі на Карвасарах, вирішив махнути на небезпеку рукою і гульнути – з огляду на стиль життя середньостатистичного бандита, рішення цілком логічне. Коли ж прийшов додому напідпитку, Зойка спробувала влаштувати скандал. Тож Потап, довго не розбираючись, вказав дружині на двері і зателефонував до Тамари, вимагаючи прислати йому дівчину. Очевидно, та поспішила наказ виконати, але з переконанням цього Потап стверджувати не міг. Далі пам’ять мало що зберегла. Він навіть не пам’ятав, чи попереджував Софрона і решту бійців про небезпеку. Не забув лишень, що збирався це зробити.

Телефон продовжував пищати. Потап, зітхнувши, підняв слухавку.

– Потап? – почув за секунду голос Трояна.

– А кого ти хотів почути? – непривітно прохрипів Потап.

– Де ти зараз?

– Вдома, де ж мені бути?

На тому боці кілька секунд мовчали.

– Ти серйозно? – нарешті видихнув Троян.

– Слухай, Вася, я зараз не в тому гуморі, щоб жартувати, кажи чого хотів?

– Я ж тебе попереджав, чому ти не у відрядженні?

– Сьогодні маю від’їздити. Годині об одинадцятій.

Троян обурено пирхнув і видихнув у слухавку:

– Негайно утікай, чуєш? Негайно!!!

І все. У слухавці залунали сигнали відбою. Від почутого у Потапа в голові враз прояснилося. По голосу Трояна він зрозумів: загроза яка нависла над ним настільки велика, що дорожити потрібно кожною хвилиною. Він похапцем натягнув спущені до колін штани й заходився збиратися. З жалем подумав, що «чистим» залишити будинок не вдасться. У підвалі зберігалося кілька карабінів і набої, але на те, щоб їх позбутися вже