Книги Українською Мовою » 💙 Зарубіжна література » Тенета зради, Щербаненко Джорджо 📚 - Українською

Читати книгу - "Тенета зради, Щербаненко Джорджо"

214
0
03.06.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Тенета зради" автора Щербаненко Джорджо. Жанр книги: 💙 Зарубіжна література. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 14 15 16 ... 35
Перейти на сторінку:

Знаєте, за Бінаско дорога звертає на Павію, а це трохи ближче, майже біля Чертоза ді Павія, картезіанського монастиря. Вона розповідала про те місце так гарно, що одної суботи, минулого літа, я навіть поїхала туди з матір'ю; ох, це справді чудова місцина, неподалік від монастиря.

— То це готель? — перебив він її.

— Ні, знаєте, то тільки ресторан. — Вона скромно опустила голову, а тоді, раз у раз вставляючи оце своє "знаєте", повела далі: — Та знаєте, як у них водиться, вони, мабуть, мають нагорі кімнати для своїх постійних клієнтів.

Прекрасні зелені куточки серед природи, а нагорі — кімнати, до того ж далеко від Мілана, можна привезти товаришеву дружину чи неповнолітню дівчину, гарно поснідати, бо сюди краще їхати за дня, так це не викликає підозри, а тоді можна піднятися нагору, просто так, а потім просто зійти вниз, і ніхто нічого не зможе сказати. Треба буде колись зазирнути в той куточок, є люди, що ніколи не бувають у якомусь місці просто так, випадково.

— Вона казала вам ще про якісь місця? Гостя напружила пам'ять, тоді відповіла:

— Ні, мені здається, що ні; пам'ять у мене не дуже добра; одного разу Джованна, побувавши там наступного дня, стільки розповідала мені про "Бінаскіну", говорила, що там дуже смачно годують, та коли я їздила туди з матір'ю, то, сказати по правді, було не так уже й смачно.

Дука зачекав, поки вона виговориться; цей візит виявився куди кориснішим, ніж могло здатися; спасибі, спасибі, синьйорино з парфюмерної крамнички, її прізвище записав Маскаранті, прізвища його, Дуку, не обходили.

— Дякую, — щиро мовив він і дав їй кілька порад, а передусім попрохав відразу попередити поліцію, якщо хтось випадково зайде спитати щось про синьйора Сільвано чи синьйорину Джованну Мареллі; тільки щоб не забула, а то поліція може розгніватись. Потім він дав їй пораду, сказати б, моральну — правда, не зовсім моральну, бо це була радше погроза: пояснив їй, що коли вже вона вагітна, то повинна народити дитину з двох дуже простих причин: по-перше, за підпільний аборт її можуть посадити до в'язниці, ще й відберуть ліцензію на торгівлю; а по-друге, у багатьох випадках, і він як лікар може це підтвердити, штучний викидень спричиняється до всіляких поганих наслідків, і серед них — септицемія, а септицемія, якщо вона не знає, — це загальна інфекція, і спинити її не в змозі навіть сучасна медицина. А вже біля дверей, перед тим, як їх відчинити, він, зважаючи на те, що був День матері, тихим, переконливим голосом пояснив їй, що в неї може народитися хлопчик, отже — та хай навіть це буде й дівчинка — за якихось двадцять років вона матиме в крамниці поміч; бо навіщо так піклуватися про крамницю, коли не буде кому її залишити?

Випровадивши гостю, він побіг на кухню. Папки все ще лежали на найбільшій полиці в серванті.

— Маскаранті, будь ласка, точний план того місця, де впав у воду автомобіль Турідду Сомпані.

Вони разом почали гортати досьє, і — поряд із знімками автомобіля, що його дістають із води, — ось вони, малюнки; отже, машина Турідду Сомпані затонула майже на півдорозі від Бінаско до Чертоза ді Павія.

— їдьмо, треба подивитися самим, — сказав він Маскаранті.

3

Поки що, в цю хвилину, побачити можна було небагато. Наближалася лише дванадцята година, і, незважаючи на сонце, на прозоре небо, на ніжну, розкішну зелень, на гостре відчуття весни, таке рідкісне у Ломбардії, ця місцина, коли дивитись на неї здаля, мала непримітний вигляд. Спочатку з дороги не було видно нічого; згодом вони, проминувши стіну дерев, під'їхали до стоянки, але ресторану й тоді не побачили. Довелося перейти пішки крізь ще одну стіну з дерев, і ось вона — на вигляд безвинна будівля, потворний архітектурний гібрид нижньоломбардської сироварні й шведської протестантської церкви.

Була вже дванадцята, рівно дванадцята година. Вони ввійшли до ресторану. О цій порі ніхто не вийшов їм назустріч — ще надто рано, усі були на кухні й готували птицю. Вони минули двоє важезних дверей; розкішний вигляд цих дверей з вигадливими бронзовими клямками завдовжки з півметра свідчив про те, що прибутки тут добрі.

— Мабуть, нам не варто вдавати клієнтів, однаково не повірять, — промовив Дука, який уже почував себе поліцейським.

Зала була приємна, досить дотепно обставлена. Вона імітувала стайню — верхові сідла, колеса від возів, купи соломи на долівці, а в жолобах попід стінами — сіно. Але все було дуже елегантне — ні сідла, ні лопати, ні колеса від возів не порушували чистоти накритих столів, завантажених закусками та фруктами візків, оббитих оксамитом гірчичного кольору крісел; це була стилізована стайня, позбавлена будь-яких незручностей; зі стелі звисали прості селянські лампи, в кутку стояв віз, напханий віхтями сорго, і все було дуже охайне, старанно вичищене пилососом; і кілька здоровенних мідних сковорід своїм блиском ще більше підкреслювали бездоганну чистоту (гігієна! — особливо там, де їдять).

— Місце справді огидне, — зауважив Дука.

Ніхто не виходив їм назустріч, нікого не було видно. З трьох відчинених великих вікон, окрім світла, вливався пташиний спів, а з сусіднього приміщення, де вочевидь була кухня, чувся стукіт — там, певно, готували відбивні або сікли щось ножем. Невдовзі звідти вийшов старий чоловік у чорних штанях та білій сорочці з закасаними рукавами — низенький, худий, з рожевим обличчям, геть лисий, без жодної волосинки. Він, либонь, мав великий досвід і нечисте сумління, бо ступив до них не як до двох можливих клієнтів, а з непевним виглядом пацієнта, який не знає, що йому скаже лікар: пухлина чи сінна лихоманка?

— Маскаранті, посвідчення! — звелів Дука.

Поки Маскаранті показував старому посвідчення, позад нього з'явились одягнені в біле довгов'язі, проте досить кремезні офіціанти й навіть дві куховарки у білих, схожих на наповнені льодом гумові грілки, беретах; все це дуже нагадувало минуле століття; Дуці спав на думку Тулуз-Лотрек… Стривай-но. Тулуз-Лотрек теж був бретонець, як і Турідду Сомпані? Та ні, пригадав Дука, той був не бретонець, а здається, гасконець.

— Так, — мовив старий, стоячи серед офіціантів у довгих білих фартухах

1 поглядаючи на посвідчення Маскаранті; він, мабуть, мав неабиякий досвід з поліцією, бо не всміхнувся й не заметушився; його "так" було досить холодне й коротке.

Але Дука змусив його змінити тон:

— Нам треба поговорити з вами. Ходімо нагору, в одну з кімнат, які у вас винаймають на кілька годин.

Така відвертість була на руку старому, дарма що не викликала в нього особливого захвату; навіть череп його порожевів.

— У мене все законно, все законно, — повторив він двічі. — А кімнати нагорі належать моїй доньці та зятеві; крім того, є ще дві, для кухаря та офіціанток. Ми зачиняємо о першій ночі, і дівчата не хочуть так пізно повертатися самі додому.

Аякже! Місце саме для дівчат.

— Гаразд, — сказав Дука, — ходімо нагору, поговоримо. — Він узяв старого за руку й легенько підштовхнув його; фізичний контакт іноді дає ефект, якого не дають слова. Дука навіть подумав, чи не копнути цього чоловіка. — А ви, Маскаранті, залиштеся тут і постежте за цими людьми й за телефоном.

Старий неохоче повів його нагору й відчинив непоказні дерев'яні двері — такі непримітні, що відчиняти їх нікому й на думку не спало б. За дверима на стінах висіли — хто б міг подумати! — гравюри, нй яких було зображено полювання на лиса.

— Покажіть кімнати, — промовив Дука делікатно, без властивої поліції грубості й, тримаючи старого за лікоть, знов підштовхнув його.

Старий почав показувати кімнати й пояснювати, що одна з них — його та дружинина, дуже гарна, дуже чистенька, нічого особливого, хіба що ванна, така розкішна ванна до ресторану в селянському стилі — адже там, унизу, стайня! — трохи не пасувала.

— А оця — моєї доньки та зятя, — сказав старий у наступній кімнаті.

Вона була така сама, як і попередня, тільки без ванни; меблі тут стояли світліші; судячи з усього довго тут не жили.

Кімнат для офіціанток виявилося три; в них не було "подружнього" ложа, в кожній стояло двоє вузеньких ліжок і то так близько одне від одного, що було незрозуміло, чому їх узагалі не поставили поруч; замість ванни — лише скромний умивальник, а під ним невеликий пристрій, соромливо прикритий рожевим, голубим чи жовтуватим рушничком. Жалюзі, звичайно ж, були опущені, і навіть опівдні тут панувала млосна атмосфера гріха. У третій із цих кімнат — "для офіціанток", як висловився старий, — Дука підняв жалюзі, і кімнату залило сонце.

— Ну ось, давайте поговоримо тут, — сказав він старому й причинив двері.

— Все законно, — знову промовив господар. — Тут уже були карабінери і з'ясували, що все законно. Я маю конкурентів, які набалакують на мене казна-що, навіть у Мілані, — щоб зруйнувати мене. Але тут усе в порядку, я не роблю того, що кажуть про мене ті мерзотники; ресторан дає дуже добрі прибутки, мені немає потреби здавати кімнати на кілька годин. — Він не намагався будь-що виправдатись: правда на його боці, і до нього, власника ресторану, поліція просто чіпляється. Старий був малий на зріст, лисий, але тримався з якоюсь аж відразливою гідністю; було ясно, що за ним хтось стоїть, і тому страху він не відчував.

А треба було, щоб відчув.

Дука сів на одне з двох ліжок і, навіть сидячи, був одного зросту із старим.

— Мені потрібні лише деякі відомості, — сказав він дуже спокійно, дуже демократично, як прихильник конституції, а не як поліцейський, що викручує руки підозрюваному. — У вас багато клієнтів, і ви не можете всіх запам'ятати, я розумію. Але чи не пригадуєте ви часом такого собі синьйора Сільвано? Сільвано Сольвере. Ви його не пам'ятаєте, правда ж? Маючи стільки клієнтів…

Старий задоволено похитав головою — ні, він не пам'ятав. Відповів він навіть трохи роздратовано:

— Яким чином? Я не знаю прізвищ своїх клієнтів, у ресторані прізвищ не називають.

— Я гадав, може, випадково, — підказав йому Дука. — Може, йому сюди дзвонили — "синьйора Сільвано Сольвере просять до телефону", — і так ви дізналися б, що цього клієнта звати Сільвано Сольвере. — Він раз у раз повторював це прізвище, м'яко, поважаючи конституцію, що гарантує громадянинові свободу і всі права на захист з боку виконавчої та судової влади.

— Це цілком можливо, але хто б запам'ятав усі ті прізвища, — сказав старий, усе більш заспокоюючись перед цим лягавим — таким коректним, навіть не схожим на лягавого.

— Еге ж, маєте рацію, — мовив Дука. — Але, може, пам'ятаєте адвоката Сомпані? Турідду Сомпані.

1 ... 14 15 16 ... 35
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тенета зради, Щербаненко Джорджо», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тенета зради, Щербаненко Джорджо"