Читати книгу - "Галицько-Волинське князівство, Іван Петрович Крип'якевич"

Нерозв’язаним залишається питання про хорватів на Підкарпатті. Літопис згадує хорватів між східнослов’янськими племенами, але не визначає їх території; хорвати мали брати участь у поході Олега на Візантію 907 р., проти них вів війну Володимир 993 p. [Іпат., с. З, 7, 17, 28, 83.]. На основі даних, які дає Константан Порфірородний та інші джерела, дослідники визначають територію хорватів, в загальному, у Карпатах і Чеських горах. Але позначити точніше кордони їх розселення поки що не вдалося. Що стосується галицького Підкарпаття, то в топоніміці цієї території не знайдено ніяких надійно хорватських елементів[71] і треба припускати, що хорвати жили не в Галичині, а десь на захід або на південь. Щодо етнічної приналежності хорватів, то найбільш авторитетний з дослідників ранньої Слов’янщини Л. Нідерле виступав проти погляду про існування трьох окремих племен хорватів — чеського, польського і руського, а визнавав карпатсько–чеських хорватів великим одноцілим племенем. Отже, питання, чи хорвати належали до східнослов’янських племен, остаточно не розв’язано.

Про територію над Верхнім Дністром та Сяном стародавні джерела не містять відомостей, які племена її займали. Волинські племена не переходили на південь через лінію Щебрешин — Белз — Броди — Збараж, уличі і тиверці навряд чи доходили далі Коломиї — Теребовлі, хорвати селилися на захід від Перемишля, — отже, територія Сяну і Верхнього Дністра залишається без жодних даних.

У топонімії цих земель існує багато ознак давніх часів. Звертають увагу назви поселень, утворені від слов’янських імен: Перемишль, Добромиль, Самбір, Борислав, Хотилюб, Будомир, Дрогомишль, Станимир. Часті тут патронімічні назви типу Болестрашичі, Городиславичі, Ніжатичі, Повнятичі, Вишатичі, Борятичі, Городятичі, Путятичі, Милятичі, Сулятичі, Панталовичі, Чудовичі, Боршовичі, Гулковичі, Мужиловичі, Прилбичі, Тустановичі і багато інших. Треба зауважити, що ці характерні назви скупчені переважно на західній частині території — на південь від Ярослава та між Перемишлем, Самбором і Городком; на південь, до Карпат, не переходять лінії Добромиль — Самбір — Дрогобич — Болехів, а на схід рідшають.

Беручи до уваги поширення стародавніх топографічних назв, можна зробити висновок, що вузька територія над Середнім Сяном та Верхнім Дністром була густо заселена стародавнім населенням з одноцільним характером. Можна здогадуватися, що це була територія окремого племені, проте його назви ми не знаємо. Коли міста стали центрами племінних організацій, головним осередком цієї території став, правдоподібно, Перемишль, який і пізніше вважався найпершим містом Підкарпаття[72]. Може, і все плем’я від назви головного міста називали перемишлянами[73].

Не виключено, що на широкій території Підкарпаття існували інші племінні центри: Звенигород, Галич, Теребовля, які пізніше стали столицями князівств.

Відомості, які маємо про західноукраїнські землі VII–X ст., дають досить різноманітну картину суспільного життя на цій території. Характерно, що етнічні групи того періоду виступають вже не як примітивні родоплемінні союзи, а як своєрідні політичні організації. На початку VII ст. такою організованою силою були дуліби. В VII ст. бужани, черв’яни і уличі — якщо приймати дані Баварського географа — мали свої племінні союзи, які включали по 200–300 поселень. Раніше середини IX ст. існувало об’єднання волинян, якому підлягали інші племена і яке мало великий авторитет серед слов’ян. Врешті, в X ст. зустрічаємо ближче нез’ясоване об’єднання під назвою «Червенських градів». Центрами таких племінних політичних об’єднань були укріплені «гради», від яких етнічні групи приймали нові назви.

Племена не були вже зв’язані з своїми давніми територіями, а пересувалися в інші місця. Вище звернено увагу на селища з назвою Дуліби, які лежать далеко поза дулібською територією. Так само у різних місцях знаходимо назви Деревляни, Кривичі, Лучани, Лучичі, Черв’яки[74], які свідчать про те, що окремі племінні групи переходили на чужі племінні території.

Нез’ясованим залишається питання, чи надбужанські і наддністрянські племена в ранніх часах належали до об’єднання антів. Хоч анти мали свої головні центри ближче Чорного моря, їхнє об’єднання могло сягати своїм впливом і на інші племена. Але джерела не дають про це певних відомостей[75].

Протягом VI–VII ст. слов’янські племена вели великий наступ на візантійські землі і поступово оволоділи Балканським півостровом. Це був переломний період у житті східних слов’ян: величезні маси із стихійною силою пересувалися з півночі на південь. Сучасники згадують у цьому наступі антів, склавинів та різні неслов’янські племена [Погодин А. Л. Из истории славянских передвижений. — Спб., 1901, с. 111.]. Можна припустити, що підкарпатські племена також брали участь у цих походах — один з шляхів на Балкани проходив уздовж Пруту і Дністра.

Землі над Бугом, Дністром і Сяном увійшли в широке історичне русло в результаті їх приєднання до Київської Русі. Вперше про зв’язки західних східнослов’янських племен з Києвом згадується при літописному описі походу Олега на Візантію 907 р. У поході поряд з іншими племенами мали взяти участь хорвати, дуліби і тиверці [Іпат., с. 17.]. Ці племена не були ще підкорені Києвом, літопис називає їх «толковинами», тобто допоміжниками, союзниками. Така добровільна участь незалежних племен у поході київського князя на Візантію не є неправдоподібною — це було немов продовження раніших походів слов’ян на візантійські землі, які йшли тими самими шляхами і до яких приєднувалися різні племена.

В період Олега та Ігоря Київська Русь не могла ще остаточно приєднати західні племена, тому що на шляху на захід стояли деревляни, які вперто захищали свою незалежність. Тільки коли Ольга та Святослав остаточно підкорили деревлян, зв’язки Києва з Волинню і Підкарпаттям стали тіснішими.

Святослав ходив походом на захід. Про це дає звістку Галицько–Волинський літопис, оповідаючи про похід Данила Романовича на Чехію: «Не було раніше в землі Руській нікого, хто б воював Чеську землю, — ні Святослав Хоробрий, ні Володимир Святий» [Іпат., с. 545.]. З цієї згадки видно, що літописець мав якісь відомості про західний похід Святослава, — знав про те, що Святослав не ходив на Чехію. Те, що Святослава поставлено поряд з Володимиром, дає підставу до здогаду, що Святослав, так само як Володимир, ходив у напрямку Польщі. Цей похід міг відбутися до 964 р., тому що за хронологією найдавнішого літопису, з 964 р. почалися походи Святослава на Волгу, а далі в Болгарію. Правдоподібно, що після підкорення деревлян Святослав зайняв також Волинь і Забужжя, тоді ж виник конфлікт з Польщею [Іпат., с. 41.]. Якими були