Читати книгу - "Раб. Книга 1. Чужий біль, Нідейла Нельте"

Ось ідіот, хіба не знав, що кожне моє слово буде всеодно перекручено. Ловлю її жирні спітнілі ноги, долаючи огиду й нудоту проводжу по ним губами, язиком, намагаюся заспокоїти.

«Ви для мене все, моя пані, мій світ, моя повелителька, наказуйте нікчемному рабу, він лише хотів доставити вам задоволення, побоюючись суперечити велінням...» – «Ще одна така витівка – залишишся без своєї чоловічої гідності!». А пика задоволена, повільно крокує назад, щоб я міг повзти за нею і продовжувати цілувати ноги, сідає в крісло, посміхається, стуляє очі. Бідолашна дівчина боязко наближається, не сміючи встати, приєднується до мене. Око відкривається, нога смикається, нібито «відчепися, мерзенна» – але легко так, наче запрошує, і дівчисько, перечекавши, знову цілує, і все повторюється, а потім я отримую ляпаса за те, що глянув на рабиню і на секунду перервав заняття, переводячи подих...

Тамалія

Антер про щось задумався – навіть знати не хочу, про що. На обличчі змінюють одне одного презирство, відраза, ненависть, огида й багато інших емоцій того ж спектру. Куди ж тобі, милий, з такою виразною мімікою в раби, та тебе ж за кілометр прочитати можна!

– Що б ти там не згадував, це вже позаду, – промовляю, коли його сіпає і рука мимоволі витирає губи. Він схоплюється, очі знову спалахують жахом, смикається було, завмирає, намагаючись зрозуміти, що ж робити.

Любі читачі! Я бачу, що ви читаєте, але зовсім не відчуваю вашого відгуку. Мені дуже важливо розуміти, що моя праця вам потрібна, що ви співчуваєте героям. Тому дуже прошу не мовчати, писати хоча б декілька слів! Мені нелегко освоювати нову площадку, і хочеться розуміти, чи продовжувати?