Читати книгу - "Раб. Книга 1. Чужий біль, Нідейла Нельте"

– Вибачте, пані, я...

– Вибачаю, вибачаю, – киваю, піднімаюся, беру пакет з білизною і одягом, який доставили, поки він дві години на душі відмокав.

Хлопець дивиться насторожено. Подаю:

– Це тобі, перевдягнешся. Йдемо, покажу де будеш спати. І... ти допомогти хотів? Можеш медкабіну на місце прибрати. Розберешся?

Киває. Авжеж, не вперше користується.

– Можна запитати?

– Звичайно.

– А що ви показували... коли я лежав... я не зовсім зрозумів...

Ну правильно, вирішив, ніби мене щось не влаштувало в його зовнішньому вигляді.

– Що кабіна тільки зсередини робиться непрозорою.

– Інші господарі не дозволяли...

– А я не тільки дозволяю, але й наполягаю. Якщо раптом забуду наступного разу сказати – щоб пам'ятав.

Він стискується, і я не одразу розумію, чому. Звичайно, про «наступний раз» даремно сказала, уявляю, що негайно ж собі надумав. Невже цей пульт і справді так діє?

Раптово відчуваю нездорове бажання перевірити. Втім, мені вистачило тієї демонстрації, яку влаштував Корнель, передаючи раба. Невже всі ми, люди, такі сволочі в душі, що ледь до нас потрапляє в руки хтось, над ким ми маємо необмежену владу, тут же хочеться перевірити це в дії? Або то вина моїх таринських генів?

Хлопець досить спритно справляється з медкабіной, упакувавши її в спеціальному відсіку в коморі. Показую йому кімнату наверху.

– Переодягнешся – чекаю на кухні.

Універсальний кухонний комбайн швидко видає порцію за програмою «сувора дієта після голодування», потім мою – нормальну. Неприємно, звичайно, що буду жувати смакоту, а його бульйоном і рідкою вівсянкою відпоювати, але сама голодна як чорт, а дієту в мене не запхнеш. Просто поясню йому.

Він досить швидко з'являється, знову намагається опуститися на коліна і застигнути в очікуванні.

– Сідай, – киваю на сусіднє сидіння, встигнувши перервати рух. Сідає, насторожено дивлячись на мене.

– Їж. Поки мало, вже вибач, медкабіна каже, виснаження в тебе, не можна відразу наїдатися після кількох діб голоду.

– Ніби я раніше так не наїдався, – бурчить.

– Шлунок зіпсуєш.

– Медкабіна вилікує.

Мало не ляпаю, що на її роботу чимало коштів йде: заряджати потрібними препаратами, встановлювати спеціальні програми, сплачувати обов'язкові планові огляди фахівцем, не кажучи вже про енергію. Йому скажи, такого собі надумає...

– Вже потерпи, через пару днів їстимеш нормально.

– Вибачте, пані.

– Що, попередня господиня погано годувала? – питаю.

– Годувала, – відповідає.

– А що ж такий схудлий?

– Після барака, – знизує плечима.

Не зовсім розуміюче дивлюся, пояснює:

– Два тижні перед торгами раба тримають в бараку. Готують.

– Готують? – не можу зрозуміти. – В сенсі?

– За допомогою пульта, – відповідає глухо. Замовкаю, так як до мене раптом доходить.

Дивлюся на нього. Авжеж, приготували, нічого не скажеш.

– Втомився? – цікавлюся, коли трапеза закінчена.

– Що ви, пані.

– Робот, чи що? – посміхаюся.

– Як побажає пані.

– Гаразд, іди вже спати. Важкий день, вимотуючий.

Дивиться з насторогою, безумовно чекаючи підступу. Піднімаюся, тягну за руку – хлопець мало не здригається, напружується, ймовірно, бажаючи вирвати її з моєї, зацьковано намагається з'ясувати, чи помітила я. Нічого я не помітила, випускаю ледь піднявся. Киваю в бік сходів, щоб ішов за мною.

Пакет з речами сиротливо стоїть біля стінки.

– Речі розклади в шафі, – вимовляю. – І лягай. На ліжку, – додаю, подумавши. А то з нього станеться згорнутися де-небудь в незручному місці. – Це твоя кімната, облаштовуй, як подобається.

Показую на панель біля дверей, що відповідає за обстановку, колірну гамму і інші елементи інтер'єру. Киває, сподіваюся, знає, як цим користуватися.