Читати книгу - "Дозволь бути поруч, Адалін Черно"

— Іди в автомобіль, — каже Стас, свердлячи поглядом Макара. — Довирішувалася вже.

— Що? — вимовляю приголомшено.

Брат ніколи не розмовляв зі мною в такому тоні. Ми з ним провели пліч-о-пліч купу часу, але ось такий безапеляційний і грізний наказ у мій бік летить уперше. Природно, нікуди йти я не планую.

— Досі вирішуєш за неї все? — відбиває Макар. — У тебе вже сім’я, діти, а ти все в життя сестри лізеш?

— Стули рота, — Стас робить крок у бік Макара, але я одразу стаю між ними й впираюсь у груди брата, відсторонюючи його.

— Та припиніть же! — обурююся. — Поводитесь, як два одноклітинні. Ви дорослі люди, зрештою. Пішли, нумо, — штовхаю брата в плече до сходів. — Поїхали, сказала, у мене в голові паморочиться.

На мої останні слова реагують обоє. Брат змінюється в обличчі й втрачає будь-який інтерес до Макара, а Ізмайлов відразу підходить ближче й розвертає мене до себе.

— Тебе треба оглянути, ходімо.

Я вириваю руку з його захвату.

— Зі мною все нормально, я просто хочу поїхати додому.

Ізмайлов відразу ж прибирає руки з моїх плечей і відходить. Видно, що хоче сказати ще щось, але мовчить. Проводжає нас зі Стасом поглядом. Я потилицею відчуваю його погляд, але наказую собі не обертатися. Іду, гордо скинувши голову, прямо до автівки.

Стас обіймає мене за талію, мабуть, хвилюється, що я можу зомліти. Навіть дверцята автомобіля мені відчиняє. Я ж на мить кидаю погляд поверх автомобіля й помічаю Ізмайлова. Дивиться, як я й думала. Трохи похмуро й дуже задумливо. Раптом хочеться підійти до нього й розпитати про все, але заглушаю це бажання.

Сідаю в автівку, Стас заплескує за мною дверцята й сідає поруч. Мовчки, але трохи агресивно заводить двигун і виїжджає зі стоянки. Мовчить. Пояснюватись не поспішає, але я просто так це не залишу.

— Нічого не хочеш мені розповісти?

— Ти про що?

Брата я знаю стільки, скільки живу на цьому світі. Зараз він помітно нервує, але намагається вдати, що нічого не відбувається. Отже, йому точно є що сказати.

— Дурепу з мене робити не треба, — говорю йому. — Що це було? Звідки раптом стільки ненависті? Ви непогано ладнали в минулому, чи я чогось не знаю?

Брат мовчить, а я більше не допитуюсь. Однаково або не скаже, або щось вигадає. Коли ми майже доїжджаємо додому, Стас зупиняється за кілька будинків і повертається до мене.

— Вам не варто бачитися, Оль. З Макаром цим… нічого хорошого на тебе не чекає.

— Ти розкажеш, що між вами сталося?

— Ти сталася, — брат знизує плечима. — Ми ладнали, але після того, як він тебе покинув, як накажеш до нього ставитись?

Звучить, звісно, правдоподібно, але я чомусь сумніваюся. Особливо після вчорашніх слів Макара про «причини» розлучення і сьогоднішнє про «все за неї вирішуєш».

— Макар сказав «досі все за неї вирішуєш», про що це?

— Звідки я знаю?

Брат знизує плечима. Спокійно так, байдуже. Бреше. Вирішую не казати Стасу нічого про те, що Макар просив про зустріч. Відійду від перелому, зміцнію й попрошу в Ізмайлова про зустріч.

— Тобто твоє ставлення обумовлене лише тим, що він мене покинув?

— Так, Оль, не вигадуй. Батько такого розповів, що…

— Батько? — перепитую.

Шість років тому, коли ми розійшлися, тато сказав, що не шукатиме Ізмайлова. Коли я ревіла, він безапеляційно заявив, що це навіть на краще.

«— Пішов твій злиденний алкоголік — і до побачення!

— Він не алкоголік! — заперечила я.

— Бачив я, — батько скривився. — Не проси навіть шукати — не буду! Пішов, нехай котиться!»

Я потім ще кілька років звинувачувала батька в байдужості. Ми так і не помирилися, а потім вони розбилися. Досі звинувачую себе за те, що так і не знайшла в собі сили пробачити йому.

— Ну так, — уже не так упевнено каже Стас. — Він же знайшов твого Ізмайлова, коли дізнався про твою вагітність.

— Знайшов? — ахаю я. — Він що… сказав йому?

— Ні, — заспокоює Стас. — Він нічого йому не сказав. Макар на ту мить пив сильно… батько його в запої глибокому знайшов. І з дівками двома… про що з таким розмовляти?

Стас говорить переконливо, але я чомусь не вірю. У дівок повірити могла б, Ізмайлов завжди користувався популярністю в протилежної статі, але в запій… ні, Макар не став би. Він ненавидів алкоголь. Надивився на матір. Та й зараз бачу, що він зовсім не п’є. Навіть на свято — тверезий.

— Не варто вам бачитися, Оль. Чи ти планувала про сина сказати?

— Ні, — хитаю головою. — Звісно ні, ти маєш рацію.

Про сина Макару я справді не збиралася говорити, але тепер хочу відповісти на його пропозицію зустрітися.