Читати книгу - "Величне дитя піднебесної, Олександра Спаська"

Час пролетів дуже швидко. Сон настільки здолав дівчину, що прокинулася вона не під вечір, а вже коли на небі, на всю, сяяли зорі. Все навкруги було закутано у пітьму і тільки багаття, яке розвів Ліам, розривало ту темряву, світлом язиків полум’я.

- Чому ти не розбудив мене раніше? – сварливо запитала дівчина, підійшовши ближче до багаття, на якому готувалася їжа.  

Запах печеного м’яса включив смакові рецептори та активував підшлункову, що готова була виробляти ферменти, аби перетравити ту смакоту.

- Ти так солодко спала, що я не смів порушити твій сон.

- Що це? – не відреагувала на його слова, але стала ніби вкопана, вдивляючись в структуру ніжного м’яса та на лускувату шкірку, що валялася біля ніг наступника трону, разом із шкарлупою від значного розмірів, знайомого яйця.

- Моя вечеря, - відповів задоволено Ліам, кинувши до рота шматок ніжного та соковитого м’яса, прицмокуючи. - Можеш не просити – не поділюся. Як ти там говорила: хочеш їсти – знайди собі сама, - спеціально наголосив на останніх словах, в надії зайвий раз вколоти дівчину, повернувши їй своє.

Гра в перекидання любощів продовжувалася.

- Це дитинча драконячого повзня? – нервово перепитала, безсумнівно знаючи відповідь, від якої шкіра рефлекторно стала щільніше, відчуваючи смертельну загрозу, яка чатує на них з темряви, вже подумки готуючись до того нападу.

- Як бачиш, - спокійно відповів чоловік, продовжуючи наминати шматок за шматком. - Знайшов яйце неподалік. Ніжніше м’яса я не їв.

- Ти взагалі здурів?! – вирвалося у неї з особливою злобою, що не пророкувала Ліаму нічого хорошого. - Самка повзня ніколи не кидає своїх дитинчат, тим паче яйця! – гаркнула та ставши в захисну позу, почала роздивлятися по бокам, з опаскою вдивляючись в темінь.

- То все байки, розслабся, - на відміну від неї, він був надто спокійний. - Хочеш? – протягнув шмат дівчині. - Тримай, поки я добрий.

- Ти це чув? – насторожено відреагувала дівчина на шурхіт, що долинав із-за кущів за чоловічою спиною.

- Нічого такого. Вітер пісок ганяє, - прокоментував спокійно та навіть вухом не повів, аби самому пересвідчитися, що все добре.

- Не ворушися, - спокійно проговорила Таіра далі, впіймавши поглядом відблиск луски серед кущів навпроти. Тільки по ній, вже можна було підтвердити свої переживання.

- Як скажеш, - спокійно мовив той та продовжив з особливим ентузіазмом наминати королівську вечерю, знаючи достеменно, що зараз почнеться.

Змієподібна самка драконячого повзня відрізнялася від роду зміїних своєю особливою скелетною формою. Вона не тільки була смертельною вбивцею усього живого серед піщаних дюн, виділялася стрімкою реакцією та силою, а й мала довжину не менше п’ятнадцяти метрів та без проблем могла проковтнути дорослу людину, не подавившись. Знаючи це, дівочі очі відразу звузилися, а серце, під дією адреналіну, пришвидшило свій темп, відбиваючись гулом у вухах.

Мить, і під нервове сичання, за чоловічою спиною показався широкий зміїний тулуб молочного забарвлення та масивна драконяча голова, що загрозливо нависла над своєю жертвою, але Ліам не поворухнувся, навіть відчуваючи небезпеку позаду. Так і сидів, читаючи в дівочих очах тривогу та мужність одночасно, яка спонукала Таіру до дій.

Стараючись зайвий раз не робити різких рухів, Марах потяглася до свого паска, що був не тільки гарною прикрасою до її бойового наряду, а й мав важливий для виживання секрет. Але і ці акуратні дії заставили величну тварину активізуватися.

Королівський капюшон, що відкривався по периметру голови, набрав загрозливої форми у вигляді парасольки, вивертаючи гострі зубці до своєї жертви та додаючи з десяток смертельних стріл, до повної пащі подвійних, гострих, як лезо, кликів. Жоден із тих зубців не був отруйним, але знання цього не надавало полегшення, бо одного разу потрапивши до пащі самки драконячого повзня, кості будуть розтрощені до кісткового мозку, а м’язи перетерті, як на м’ясорубку.

Кровожерлива самка піднялася ще вище, готова атакувати, і Марах відреагувала.

Різко смикнувши паском у повітрі, ніби коротким батогом, під звук глухого клацання темні титанові пластини склалися в одну основу, формуючи гострий, як лезо, меч. Рукоятка, яка до цього була бляшкою, стала основою смертельної зброї, яка стрімко пішла в наступ, випереджуючи напад холоднокровної вбивці.

Дзенькіт титану змішався з гортанним тріщанням зміюки, коли лезо вдарило по гострим зубам, але холодна зброя так і не завдала їй шкоди, лишень відбила напад на спадкоємця трону.

Все завертілося в одну мить. В тому запеклому бою не на життя, а на смерть, пісок розлітався навколо, разом із обривками кущів та дерев. Настирності, з якою луската нападала далі, можна було позаздрити, а траєкторія її кидків завжди припадала на тіло Ліама – того, хто розворошив її гніздо. Але сам молодий чоловік продовжував сидіти на одному місці, спокійно наглядаючи за твариною та силами своєї охоронниці, які поступово згасали.

Відбиватися від кільчастої, що спритно виверталася, було важко. Тверда луска слугувала надійною бронею, і захищала самку від любого нападу та удару Марах. Але у тому нерівному бої, в протистоянні мстивої тварини та людини, Таіра все ж таки змогла нанести удар над губною складкою, що покривала гострі зуби та розсікла незахищену там плоть.

Від того поранення, драконоголова засичала голосніше та розізлилася ще більше, кинувшись на особу, що нахабним чином протистояла їй. Але Таіра, прорахувавши цей кидок, за долю секунди, різко опустилася на коліно та вивернувши тіло у повітрі, виставила титанове лезо до гори, давши зміюці зробити все за неї.

Від різкості нападу, вістря меча встряло у менш захищену плоть на череві та розпороло його, а далі масивна зміюка впала додолу, проронивши жалісливий писк від болю. Навіть перед смертю вона тяглася до вогню, біля якого не підіймаючись сидів Ліам, який з холодом дивився на цю царську тварину, що до останнього готова була боротися, мстивши за свої яйця.