Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

Хіба ж я винен, що Поміно так несміливо виконував мої настанови? Хіба я винен, що Ромільда закохалася в мене, а не в нього, хоч я усе торочив їй про Поміно? І, зрештою, не моя вина в тім, що хитра Маріанна Донді, вдова Пескаторе, зуміла переконати мене, ніби я так швидко подолав її недовіру, ба навіть сотворив диво: не раз її смішив своїми чудернацькими вибриками. Помалу-малу почала вона складати зброю, мене приймали все чемніше та ласкавіше. А я пояснював це тим, що, бачачи в своєму домі багатого юнака (тоді я ще вважав себе багатим), до того ж явно закоханого в її доньку, вдова Пескаторе викинула з голови злочинний задум, якщо він у неї справді коли-небудь був. Отже, я й сам засумнівався, чи мала вона злий намір!

Правда, я мав би спостерегти, що вже не заставав у їхньому домі Маланьї і що мене запрошували приходити до них чомусь тільки вранці. Та хіба варто було надавати цьому ваги? Здавалося цілком природним виходити раненько на прогулянки, а потім цілий день маєш вільний. До того ж і я закохався в Ромільду, хоч безперестанку говорив їй про кохання Поміно. Закохався, мов божевільний, у її прекрасні очі, і в носик, і в рот, і в усе, навіть у малесеньку бородавку на її потилиці і ледь помітний рубчик на лівій руці, що його цілував, цілував і цілував… від імені Поміно.

Та все ж таки нічого серйозного, певне, й не сталося б, якби одного чудового ранку Ромільда (ми були в Стіа й милувалися наодинці водяним млином) зненацька не перервала моїх роздебендів про далекого романтичного закоханця й не кинулась мені на шию, захлинаючись од нестримного ридання. Вона тремтіла всім тілом і благала пожаліти її, врятувати, завезти кудись далеко, подалі від осоружної матері, подалі від домівки, подалі від усіх і негайно, негайно…

Подалі? Та як же я міг повезти Ромільду далеко та ще й негайно?

По кількох днях, ще сп’янілий з кохання до неї, я гарячково шукав способу залагодити все чесно й благородно.

Передусім почав готувати свою матір до того, що мені з обов’язку честі доведеться скоро одружитися. Аж тут ні з сього ні з того отримую від Ромільди листа, в котрому вона без жодних пояснень, категорично попереджає мене, щоб ні під яким приводом і ноги моєї не було в їхньому домі, а наші стосунки слід вважати віднині розірваними назавжди.

Отакої! Але ж чому? Що скоїлося?

Того ж дня прибігла до нас Олива, уся в сльозах, розповіла матері про своє лихо: вона тепер найнещасніша жінка в світі, спокій її подружнього життя навіки порушений. Маланья отримав безсумнівний доказ, що дітей у них немає тільки через неї, і врочисто заявив їй про це.

Я був свідком цієї сцени. І сам не знаю, де взялася в мене сила стриматися. Очевидно, пошана до матері. Захлинаючись од гніву й огиди, я вискочив з вітальні, замкнувся в своїй кімнаті і, схопившись за чуба, довго думав над тим, як могла Ромільда, після всього, що було між нами, дійти до такої ницості. Ет, яка мати, така й донька! Вони вдвох поглумилися не тільки над старим дурноголовцем, а й наді мною, наді мною! Виходить, що й відьма, і Ромільда скористалися мною для своєї підлої мети, для свого злого наміру! А сердешна Олива! Її життя тепер пропаще…

Надвечір, тремтячи від образи, я побіг до Оливи. У мене в кишені лежав Ромільдин лист.

Заплакана Олива збирала свої речі: вирішила повернутися до батька, хоч ніколи й словом не прохопилась перед ним, як тяжко їй жити в Маланьї, скільки довелося вистраждати.

— А що ж мені робити? — сказала вона. — Це кінець. Може, й справді, зійшовся б він з якоюсь іншою…

— А, так ти знаєш, хто твоя суперниця? — спитав я.

Олива кілька разів кивнула головою і розридалась, затуливши обличчя руками.

— Дівчина! — вигукнула вона. — А мати! Мати! Вона все знала, уявляєш? Рідна мати!

— І ти кажеш це мені? Ось візьми прочитай! — я дав їй листа.

Ошелешена Олива здивовано глянула на папірець, тоді взяла його в руки й спитала:

— Що це означає?

Вона вміла читати лише по друкованому, отож її погляд ніби питав мене, чи варто в цю хвилину витрачати стільки зусиль.

— Читай, — наполягав я.

Олива втерла сльози, розгорнула аркушик і почала читати по складах. Розібравши перші слова, подивилася на підпис, а потім звела на мене широко розкриті очі:

— То це ти?

— Дай сюди, — мовив я. — Прочитаю тобі все.

Але вона притиснула аркушик до грудей і закричала:

— Ні! Я тобі не віддам! Цей лист мені знадобиться!

— Та як там він знадобиться? — спитав я, гірко всміхаючись. — Хочеш своєму чоловікові показати? Але ж у листі немає жодного слова, яке могло б порушити певність Маланьї в тому, чому він так хоче повірити. Як бачиш, тебе спритно обдурили!

— А й справді! Справді… — простогнала Олива. — Він же бігав переді мною мов несамовитий, розмахував руками й застерігав, щоб я, крий боже, не засумнівалась у чесності його небоги!

— Отож-то й воно! — в’їдливо промовив я. — Поводься тепер обачно і ні в якому разі не висловлюй сумніву, що в нього можуть бути діти. Навпаки, згоджуйся, що це правда, найчистісінька правда. Інакше ти нічого не доб'єшся, зрозуміла?

Ось чому, як минуло з місяць після цієї нашої розмови, розлючений Маланья налупцював Оливу, а сам прибіг до нас, нетямлячись од гніву, і з піною на губах горлав, що негайно вимагає сатисфакції, бо я зганьбив його небогу, нещасну сирітку. Не бажаючи великого скандалу, він згодився мовчати. Думав пожаліти бідну дівчину і всиновити дитя, коли воно народиться, але ж тепер милостивий бог послав йому свою благодать, і скоро він матиме законну дитину від власної дружини, отож усиновити чуже дитя і покривати чужі гріхи не збирається. Сумління йому не дозволить назвати себе батьком іншої дитини, тобто тієї, яка народиться в його небоги.

— Це Маттіа постарався! Нехай Маттіа й розплачується! — завершив Маланья, тремтячи від люті. Й додав: — І то негайно! Хай залагоджує все негайно, бо я