Читати книгу - "Артеміс Фаул. Парадокс часу, Йон Колфер"

Величезний охоронець швидко нашатковував огі­рок.

— Літній салат, — пояснив він. — Просто зелень, яйця вкруту і курча. А на десерт я думаю приготува­ти крем-брюле. Я зможу випробувати свій вогнемет у дії.

Він подивився на Артеміса і був здивований, по­бачивши його одягненим в один з двох його костю­мів, темно-синій, який він надів нещодавно на оперу в Ковент Гарден. [2] Артеміс завжди охайно одягався, але костюм і краватка були незвичайні навіть для нього.

— Ми збираємося на якусь офіційну зустріч, Ар­темісе?

— На неформальну, — сказав Артеміс із холодніс­тю, якої охоронець не чув раніше в голосі Артеміса Молодшого, але добре знав від Артеміса Старшого.

— Просто бізнес. Я відповідальний за сімейні справи зараз, тому я маю відповідно одягатися.

— Ах... Я помічаю явну схожість із вашим бать­ком.

Батлер обережно обтер меч, потім зняв фартух.

— Тобто ми йдемо на типову для сім’ї Фаулів бізнес-зустріч?

— Так, — відповів Артеміс. — Із дядечком мав­почок.

Маєток Фаулів, наш час

Холлі була приголомшена.

— Отже в нападі дитячої образи ти вбив лемура?

Артеміс був сам не свій, він сидів на стільці біля ліжка матері і тримав її руку так ніжно, неначе мете­лика.

— Ні. Зазвичай я рідко страждаю від нападів об­рази, до того ж, вони, як тобі відомо, тривають не дуже довго. Такий інтелект, як мій, не може довго підкорятися емоціям.

— Але ти сказав, що вбив тварину.

Артеміс потер скроні.

— Так, я це зробив. Я не тримав у руках ножа, але, поза сумнівом, убив її я.

— Як саме?

— Я був молодий... молодший, — пробурмотів Артеміс, оскільки не хотів порушувати ту тему. — Це була геть інша людина.

— Ми знаємо, яким ти був, Артемісе, — сказав Фо­улі сумним тоном. — Ти навіть уявлення не маєш, скільки мого бюджету пішло на облогу маєтку Фаулів.

Холлі все-таки вирішила наполягти на відповіді.

— Артемісе, як ти вбив лемура? Як низько ти опустився для цього?

— Це було до смішного легко, — признався Арте­міс. — Батлер і я відвідали Ратдаунський парк і про­сто вивели з ладу систему безпеки. Пізніше ввечері ми повернулися і забрали лемура.

— Отже Батлер убив звірятко. Я здивована. Це не його стиль.

Артеміс опустив очі.

— Ні, Батлер не робив цього. Я продав лемура групі екстинкціоністів.

Холлі жахнулася.

— Екстинкціоністи. Артемісе, ти не міг зробити цього. Це огидно.

— Це було моєю першою великою угодою, — про­довжив Артеміс. — Я доставив лемура в Марокко, і вони заплатили мені сто тисяч євро. Цього мені ви­стачило для того, щоб профінансувати цілу полярну експедицію.

Холлі і Фоулі мовчали. Артеміс фактично призна­чив вартість життя. Холлі відійшла від людини, яку деякий час тому вважала другом.

— Я реально дивився на речі. Мій батько або ле­мур. — У його очах був жаль. — Я знаю: те, що я зро­бив, жахливо... Якби я міг повернути час назад, то...

Раптом він завмер. Він не міг повернути час назад, але він знав демона-чаклуна, який міг це зробити. Це був шанс. Шанс.

Артеміс обережно поклав руку своєї матері на ліжко, потім підвівся і почав ходити. Думаючи, він програвав у голові музику, він потребував цього. Цього разу зі своєї великої колекції музики в пам’яті він витягнув сьому симфонію Бетховена. Гарний ви­бір. Піднімає дух і надихає. Артеміс, майже не усві­домлюючи, ходив по килиму, загубившись серед ідей.

Холлі зрозуміла його стан.

— Схоже, у нього з’явився план.

Фоулі витягнув морду, що було зовсім не важко.

— Чомусь мене це не дивує.

Холлі скористалася задумливістю Артеміса, щоб надіти шолом і поговорити «наодинці» з Фоулі. Вона підійшла до вікна і подивилася через фіранки. Про­мені сонця, що закотилося, ще просвічували крізь гілки дерев, а клумби жоржин відблискували черво­ним і білим, немов феєрверк. Холлі дозволила собі тужливо зітхнути, а потім повернулася до ситуації.

— Є щось більше, поставлене на карту, ніж мати Артеміса?

Фоулі вимкнув екран веб-камери, щоб Артеміс не почув.

— Я знаю. Якщо виникне новий спалах епідемії, це буде катастрофою для Народу. У нас немає проти­отрути.

— Нам треба буде опитати Опал. Вона мала вести записи.

— Опал завжди тримала найбільш цінні формули в голові. Я думаю, пожежа в джунглях захопила її зне­нацька, адже вона вмить утратила всіх своїх донорів.

Корпорація Кобой привабила мадагаскарських лемурів у Цинжи-Дю-Бемараха тим, що встановила там акустичну систему. Фактично кожен лемур на острові відреагував на заклик і згодом потрапив у пастку. За збігом обставин, незабаром в одне з де­рев заповідника влучила блискавка, і не лише маси­ви джунглів, але й лемури були стерті з лиця землі. На щастя, більшість заражених уже були обстежені, але після цього під час карантину померло ще п’ят­надцять представників Народу.

Артеміс зупинився і голосно прокашлявся. Він був готовий поділитися зі своїми чарівними друзя­ми планом і тепер чекав на їхню увагу.

— Існує досить просте рішення нашої пробле­ми, — сказав він.

Фоулі знову увімкнув зображення, і його обличчя заповнило плаский екран.

— Хіба це наша проблема?

— Фоулі, не намагайся виглядати дурним. Це — чарівна чума, яка мутувала і поширилася на людей. У вас немає протиотрути і часу, щоб запобігти їй. Хтозна, скільки випадків зараження спеллтропією вже є серед людей.

«Включаючи мене самого, — подумав Артеміс. — Я використав магію на моїй матері, тому ймовірно я теж заражений».

— Ми введемо карантин у маєтку, — відповів кен­тавр, — Доки ніхто не використав магію на твоїй ма­тері, спеллтропія не пошириться.

— Я сумніваюся, що моя мати — єдиний пацієнт. Просто надто багато збігів. Імовірно є також інші ви­падки зараження, хтозна, як далеко зайшла ситуація.

Фоулі хрюкнув. Він був згоден із цією версією.

— Отже, скажи нам, Артемісе, що це за досить просте рішення?

— Я повертаюся назад у часі і рятую лемура, — ви­мовив Артеміс, мило посміхаючись, неначе він за­пропонував приємну літню прогулянку.

Настала тиша. Цілковита тиша протягом декіль­кох хвилин, яка була перервана тихим іржанням Фо­улі, що заїкався.

— Ти повернешся...

— ... у минуле, — скептично