Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"

– Нещасна моя Марійка! Твої чудові блакитні очі завжди стояли перед моїм внутрішнім поглядом.

– Навіть тоді, коли при живій дружині ти одружився втретє в житті?!

Чоловік хитнувся так, ніби отримав потужного ляпаса, й прохрипів:

– Але мені сказали, що ти зникла назавжди. Що не повернешся з таборів.

– Згадай, що коли заарештували того ж таки Остапа Вишню, його Варвара все покинула й подалася слідом за ним! Вона хотіла бути хоч би трохи ближчою до свого коханого.

– Я був хворий. Я дуже-дуже захворів, Марійко. Треба ж було, аби хоч хтось наглядав за мною.

– Так, ця твоя загадкова хвороба… Пам’ятаю, пам’ятаю, ти розповідав, – кивнула вона. – Що ж, Володю, згодна, ти потребував постійного догляду. Але ж для цього не обов’язково було одружуватися, хіба ж ні? Можна було влаштувати, щоб до тебе приходила доглядальниця.

– Ні, не можна. Мене змусили. Поставили умову: ніяких доглядальниць! Поруч зі сталінським лавреатом може перебувати тільки законна дружина, бо я маю бути прикладом, зразком для всього народу. Отож мусив скоритися.

– Таке враження, що ті, хто опинявся за ґратами чи в таборі, іноді були більш вільними, ніж ви всі, разом узяті, які лишилися на свободі, – вуста жінки скривила нервова посмішка.

– В усякому разі, коли мене відправили сюди, в Рай-Оленівку, то я поїхав сам, без неї… без нової моєї дружини.

– Так, Володю.

Вона прекрасно зрозуміла підтекст цього зауваження: «До земного раю я раніше їздив сам, тепер же привіз сюди кохану жінку. А ту, нелюбу, з якою мене змусили одружитися – її до земного раю не возив».

– Марійко, кохана моя…

Чоловік усе ж обійняв її за плечі, проте вона легко розірвала ці сторожкі непевні обійми й мовила благально:

– Дай мені трохи отямитися, Володю. Я все ще не вірю в початок нашого нового щастя.

– А коли отямишся, тоді повіриш?

– Можливо, Володю, можливо, – і вона тужливо зітхнула.

Робітнича столова заводу «Дніпроспецсталь», Південне шосе, № 81, Запоріжжя, липень 1955 року

Льонька незадоволено поморщився, подивившись на лопаті величезного вентилятора, що повільно оберталися вгорі попід стелею і майже не впливали на рух розпеченого повітря. Потім тильним боком правої долоні витер спітніле чоло, посипав сіллю й відкусив чорного хліба та пробурмотів:

– Ну, і що ж там далі сталося?

Кілька років тому два подільські шибайголови та троюрідні брати – Льонька Литвак і Рафка Левітін закінчили середню школу, за наполяганням родичів поступили на зварювальний факультет Київського політехнічного інституту і тепер, успішно здавши іспити, проходили останню в житті виробничу практику. Останню – бо восени розпочнеться переддипломна, а в лютому вони мали вже й дипломи інженерні захищати.

І з цим, схоже, могли виникнути певні проблеми: з міркувань оптимізації та раціоналізації навчального процесу інститутське начальство вирішило влити зварювальний факультет до складу значно старшого, поважнішого і принаймні кількісно більшого факультету КПІ – механіко-машинобудівельного. Ясна річ, реформа ця мала суто організаційний характер. Головним було те, що навчальний корпус зварювального факультету і весь професорсько-викладацький склад лишалися на своїх місцях. А те, що поступали вони як «зварювальники», а випускатимуться як «механіки»… То діло таке. Аби лише дипломи позахищати – от що важливо!

«Е-е-е, ні, не кажи, братику! Формальності іноді також свою роль відіграють. Хтозна, як воно далі в житті складеться?.. Можуть і спитати принагідно, як так сталося, що дипломи захищені на мехмаші, коли ми на зварюванні всі п’ять років відтрубили. Знаю я ці штучки», – зітхав Льонька.

Рафка намагався всіляко відволікти троюрідного брата від безглуздих пересторог – принаймні йому весь час здавалося, що Льонька занепокоєний саме злиттям двох факультетів, а не чимсь іншим. На цей випадок у запасі у молодого чоловіка був один безвідмовний засіб – розповідати якомога більше різноманітних цікавих історій.

Робив він це не без успіху. Коли неіснуючий нині Бог, сидячи у себе на небесах, роздавав їхньому поколінню людей зовнішність, то Рафка Левітін пішов з роздачі явно обділений: приземкуватий, з величезною округлою головою й неправильним прикусом нижньої щелепи, незграбний від маківки до п’ят та ще й із побитим віспою обличчям через перенесену в дитинстві хворобу… І ще й рудий!.. Однак варто було йому розкрити рота й заговорити, як усі вмить забували про його недолугу зовнішність і буквально мліли від захвату, вислуховуючи історію за історією, історію за історією… Де Рафка все це почув?! Ніхто не міг сказати точно. Одне лишалося незаперечним: розповідав він майстерно, з вогником і з неабияким гумором.

Цього разу оповідач особливо старався – адже розважити треба було троюрідного брата, з яким вони пережили безліч карколомних пригод і давно вже стали нерозлийводою. Об’єктом для чергової «хохмочки» Рафка обрав керівника їхньої практики – молодого, проте нібито перспективного співробітника зварювального факультету (а невдовзі мехмашу) Михайла Сергійовича Самотрясова. Щоправда, називати його «Михайлом Сергійовичем» вимагав він сам виключно з міркувань непорушності свого авторитету, студенти ж іменували його поза очі не інакше як «Мишком-Самотрясом» – бо були не набагато молодшими.

Гордий першими кар’єрними успіхами співробітник прекрасно знав про це і був дуже незадоволений зазіханнями на свій авторитет, а тому вирішив витончено помститися підопічним практикантам: хоча офіційно вони приїхали працювати на «За-поріжметалургмонтажі», Мишко-Самотряс поставив їм завдання: відвідати ще кілька інших підприємств і включити розгорнуті довідки про ці відвідини до звітів по Запорізькій практиці.

Цього тижня практиканти мали побувати на сусідній «Дніпроспецсталі» – отак і опинилися під час обідньої перерви в робітничій їдальні. Чим у подібній ситуації міг займатися балакун Рафка?! Природно, розповісти, як іще під час свого навчання на інженера-зварювальника їхній керівник Мишко-Самотряс здавав «тисячі» з німецької мови:

– А сталося те, що Мишко-Самотряс лише тепер такий поважний, що аж жах бере. Зате під час навчання тим ще лобурякою був. Ну, і вивчати німецьку мову йому хотілося приблизно так само, як мені – китайську. Це ж одразу після війни було, про фашистів пам’ять у всіх свіжа, зокрема у нього. А тут «тисячі» з німецької здавати. Як тобі, га?..

– Ти далі давай, далі, – доки троюрідний брат теревенив, Льонька встиг розправитися з холодним пісним борщем.

– Я й кажу, що Мишко-Самотряс придумав таку штуку, що на вуха не налазить. Отже, хтозна