Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Вбивство п’яної піонерки 📚 - Українською

Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

237
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вбивство п’яної піонерки" автора Сергій Оксенік. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 14 15 16 ... 83
Перейти на сторінку:
столбняку. А може, й до двох одразу. Бо третє — менінгіт — улітку, схоже, не трапляється. Адже його причина — неносіння шапки. А якби воно траплялось улітку, то вже вся Варварка та весь город за річкою померли б у страшних муках, адже влітку шапок у нас ніхто не носить.

Я вирішив уже нічого не казати малому. Ні про ключі, ні про свою рану, ні що треба робити.

Усе зробив сам. Побіг до хати, знайшов у шафі батькову заначку — пляшку горілки (напівпорожню) — і про всяк випадок залив долоню горілкою. Ну, не зеленкою ж заливати. Ледь не завив, коли горілка залилася у рану, та Юрко був поруч, дивився широко розплющеними очима, тож я, звичайно, стримався. Потім знайшов бинт і сяк-так замотав руку впоперек — через кисть. Малому, зрештою, видно, стало соромно.

— Давай поможу, — каже.

— Допомагати треба тоді, коли тебе просять, а не коли тобі забандюрилося, — прошипів я крізь зуби, бо біль не те що не минав, а ніби дедалі дужчав.

— Може, до лікарні треба сходити? — знову під лизується.

— До лікарні, — кажу, — тебе треба здати. Там є спеціальні уколи від свинства й упертості.

Нарешті він зрозумів, що миру не буде, розвернувся й пішов із хати. А за мить і калітка грохнула так, що Агент там, певно, не втримав у собі все, що назбиралося за той час.

Від цієї думки мені навіть рука менше стала боліти. Цікаво, як же він викрутиться? Що ключі — його, тут і двох думок бути не може. Хто би ще носив зі собою обидва ключі — на кільці залізному? У кожної нормальної людини ключ від хати один. Та й той беруть із собою тільки тоді, коли йдуть на роботу чи до школи або хто там куди йде. А найчастіше — як у нас, наприклад, — ховають ключ у надійному місці. Тоді не буде так, що хтось свій ключ удома забув, а прийшов додому перший — і що? Під дверима сидіти і з Тобіком розмовляти?

А коли в тебе один ключ від квартири, а другий — від надвору, то й носитимеш їх завжди зі собою. І неодмінно на кільці. Щоб не плутати. Бо йдеш, наприклад, додому, а от приспічило. Прибіг — одразу надвір, а не до квартири. Шасть у кишеню, хап ключа — а він від квартири. Кидаєш його знов у кишеню, шукаєш інший ключ, знаходиш, починаєш, пританцьовуючи, встромляти його в замок, а він не лізе. Уже й танцювати не можеш, але ще здатний збагнути, що це ти знов ухопив той самий ключ — від квартири…

Але це що! А от коли вже приспічило, прибігаєш до надвору, лап за кишеню, а ключів нема жодного! Оце пригода! А сьогодні — не вихідний. Може статися, що вдома вже нікого нема. І ключа теж нема. Ото клопіт!

Я аж розсміявся. А потім придумав останню перевірку. Схопив із гачка авоську, вийшов із дому, замкнув двері, відніс ключ за хату і сховав у котельні над одвірком. Далі повільно, невдоволено, мовби на каторгу, вийшов за ворота, хряцнувши від душі каліткою. Щоби почув, якщо раптом не підглядає, що я пішов на Піски до магазина. Мало що мені може бути потрібне в магазині! І Юрка на вулиці не помітно. Ну, хай віється. Я завернув у провулок, зробив іще кілька кроків, а тоді щодуху припустив, аж курява за мною, мов за «Побєдою»! Добіг до Садової, завернув і проскочив у двір до дядька Гриші. Там прокрався повз їхню хату на город, пригнувшись за кущем аґрусу, і звідти обережно визирнув.

У курнику нікого не було. Я вирішив не виходити зі схованки. Почекаємо. Хто хоче, «тот добйоцца». Це й досі мій улюблений фільм — «Діти капітана Гранта». І пісню цю дуже люблю. Там усі герої — законні. Навіть Айртон. Він підлий бандит, звичайно, проте… От він не такий підлий, як Агент. Тобто… Ну, от я не уявляю, щоб він оце взяв і вкрав одну курку. Ще як хто бідний, натрапив на курник — ну, й вичистив його. Це я розумію. Я сам он учора бички вкрав. Але ті ж бички — не Агентові. Перемети ставити заборонено. А тут…

«Ану-ка песню нам пропой…» Усе. Причепилася мелодія. Тепер я її до самого вечора не позбудуся. Зі мною таке буває. Якось було причепилася до мене пісня «Дождичком встретил меня Ленинград». Ще на великій перерві. Може, через те, що ми з Б класом домовились у футбол поганяти, а тут — дощ. Пропав футбол. Я й кажу, стоячи біля вікна в коридорі: «Не изменяя веселой традиции…». Усі засміялись. А я так до кінця уроків не міг уже не чути:

«Мокнут прохожие, мокнет милиция,

Мокнут которое лето подряд…»

А на останньому уроці була класна година. Прийшла Алевтина Миронівна і сказала, що читатимемо «Таємницю Соколиного бору». Викликала Шерстюченко, і та почала з якогось місця, де ми зупинилися минулого тижня. Читала Шерстюченко уважно, неспішно, з «вираженієм»… Померти можна від нудьги. Особливо людині, котра цю книжку ще в дитинстві двічі прочитала. Я й не помітив, але раптом Алевтина Миронівна перериває Шерстюченко і називає моє прізвище.

Усі засміялись, і я відразу збагнув, чому. Я й сам ніби почув, як щойно неголосно виспівував:

«Га-алубоглазые в большинстве,

Га-алубоглазые в большинстве».

Це в той час, коли Шерстюченко читала про те, як діти втекли з міста до партизанського загону, бо їхню піонерську організацію викрили фашисти, тож могли і їх заарештувати. А комісар загону сказав, аби поверталися, бо в місті вони потрібніші для нашої справи, ніж тут. І от на фразі: «Він дав їм трохи листівок і багато порад», — я і вивів про «ґалубаґлазих». Негарно, звичайно, вийшло.

І почалося! Що я ніяк не можу впоратися зі своїми заздрощами, що тільки коли я сам читаю вголос, то треба, щоб усі тихо сиділи, що мені плювати навіть на всенародний подвиг радянського народу, бо я нічого й нікого не помічаю навколо, що мені треба скрізь по стінах дзеркала повісити, щоби я — хоч куди повернуся — бачив себе красівого…

Ясна річ, ніхто ніколи не зважає на те, в чому звинувачує Алевтина Миронівна. Вона як починає говорити, її зразу заносить, — і вже ти мало не ворог народу, посіпака фашистських недобитків, стиляга

1 ... 14 15 16 ... 83
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вбивство п’яної піонерки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вбивство п’яної піонерки"