Читати книгу - "Зламані янголи"

— Я гадала, що це — твої друзі, — Таня Вардані теж стежила — якщо судити з її стривоженого виразу обличчя.

Шнайдер знизав плечима.

— Були ними, — сказав він. — Але обережність надмірною не буває.

— Ой, чудово, — вона повернулася до мене. — У вас є щось трохи менш громіздке за цю пушку, щоб я змогла тимчасово це взяти? Таке, що я можу підняти.

Я розвів і підняв краї кітеля, демонструючи два інтерфейсні пістолети Калашникова, розроблені спеціально для Клину, в нагрудній кобурі.

— Я позичив би вам один, але вони захищені персональним кодом.

— Візьми бластер, Таню, — промовив Шнайдер, не відриваючись від власних приготувань. — Все одно ти швидше підстрелиш щось із нього. Кулемети — для жертв моди.

Археологістка звела брови. Я злегка всміхнувся.

— Можливо, він має рацію. Ось, вам не треба носити його на поясі. Ремені розходяться отак. Накиньте на плече.

Я підійшов допомогти їй начепити зброю, і коли вона повернулася до мене, в маленькому просторі між нашими тілами сталося щось таке, що не піддавалося визначенню. Коли я поклав зброю в кобурі на нижню частину її лівої груді, вона зазирнула мені в очі, поглянувши вгору. Я побачив, що в неї очі кольору нефриту під бистрою водою.

— Так зручно?

— Не дуже.

Я потягнувся, щоб пересунути кобуру, та вона підняла руку, зупиняючи мене. На тлі запорошеного чорного дерева мого передпліччя її пальці скидалися на оголені кістки, худющі та крихкі.

— Облиште, цього вистачить.

— Гаразд. Дивіться, просто потягніть донизу, і кобура його відпустить. Штовхніть назад угору — і вона вчепиться знову. Отак.

— Ясно.

Цей діалог почув Шнайдер, який голосно прокашлявся й пішов відчиняти люк. Коли люк піднявся назовні, він узявся за дужку на передньому краю й зіскочив із безтурботністю досвідченого літуна. Ефект трохи зіпсувало те, що він, приземлившись, закашлявся в пилу, який здійняло наше посадкове гальмо і який досі не влігся. Я стримав усмішку.

Вардані вискочила за ним, поклавши долоні на підлогу відчиненої шахти люка й незграбно опустившись. Я, не забуваючи про хмари пилу надворі, залишався в шахті, примруживши очі через пісок у повітрі й намагаючись побачити, чи не прийшла нас зустрічати якась компанія.

І таки прийшла.

Вони вийшли з пилу, наче фігури на фризі, поступово очищеному за допомогою струменя піску якимось колегою Тані Вардані. Загалом я нарахував сім кремезних постатей, закутаних у пустельне вбрання й наїжачених зброєю. Постать посередині здавалася спотвореною — вища за інших на пів метра, але роздута й деформована вище пояса. Вони йшли мовчки.

Я склав руки на грудях, торкнувшись кінчиками пальців руків’їв «Калашникових».

— Джоко? — Шнайдер ще раз кашлянув. — Це ти, Джоко?

Знову мовчання. Пил уже достатньо осів, щоб я розгледів тьмяний полиск металу на дулах вогнепальної зброї та маски розширеного зору на обличчі в кожного з них. Під вільним пустельним одягом цілком могла ховатися натільна броня.

— Джоко, кінчай вимахуватися.

Від височезної деформованої постаті посередині долинув несподіваний високий смішок. Я кліпнув.

— Яне, Яне, мій добрий друже, — голос був дитячий. — Невже я так тебе бентежу?

— А ти як гадаєш, довбограю?

Шнайдер вийшов уперед, і величезна постать у мене на очах зсудомилася й неначе розпалася. Вразившись, я збільшив потужність нейрохімічного зору й розгледів маленького хлопчика років восьми, який незграбно злізав з рук чоловіка, що тримав його біля грудей. Коли хлопчик опустився на землю й побіг до Шнайдера, я побачив, як чоловік, який його ніс, випростався й якось дивно завмер. Сухожиллями в моїх руках щось побігло. Я ще трохи напружив очі й оглянув постать, яка вже нічим не виділялася, з голови до ніг. На цьому чолов’язі не було маски РБ, а його обличчя було…

Усвідомивши, на що я дивлюся, я відчув, як міцно стулюються мої вуста.

Шнайдер і хлопчик обмінювалися складними рукостисканнями й говорили один одному щось незрозуміле. Посередині цього ритуалу хлопчик відійшов і взяв за руку Таню Вардані, церемонно вклонившись і вдавшись до якихось вигадливих лестощів, яких я не розчув. Він, здавалося, був рішучо налаштований ламати комедію до кінця зустрічі. Він іскрився нешкідливістю, як фонтан із блискітками в Гарланів день. А коли більша частина пилу повернулася туди, де й мала лежати, решта компанії, що вийшла нас зустрічати, позбулася невизначеної загрозливості, якої їй надавали силуети. Коли повітря почало очищуватися, стало ясно, що вони — компанія явно збентежених і здебільшого молодих бійців нерегулярних військ. Зліва я побачив одного білого з ріденькою борідкою, який під порожнім спокоєм маски РБ жував губу. Інший переминався з ноги на ногу. В усіх них зброя або висіла на плечі, або ховалася в кобурах, а коли я зіскочив з люка, всі вони відсахнулися.

Я заспокійливо підняв руки до рівня плечей, показуючи долоні.

— Вибачте.

— Не вибачайтеся перед цим ідіотом, — Шнайдер тепер не надто успішно намагався дати хлопчикові потиличника. — Джоко, ходи сюди й привітайся зі справжнім живим посланцем. Це — Такеші Ковач. Він був під Інненіном.

— Справді?

Хлопчик підійшов і простягнув руку. Його чохол, темношкірий і тонкокостий, уже був гарний, а подорослішавши, мав стати андрогінно вродливим. Він був бездоганно вбраний у спеціально пошитий мальвовий саронг і стебновану куртку такого ж кольору.

— Джоко Роспідоеджі до ваших послуг. Вибачте за драматизм, але в ці непевні часи обережність надмірною не буває. Ваш виклик надійшов супутниковими частотами, до яких не має доступу ніхто поза Клином Каррери, а Ян, хоч я й люблю його як брата, славиться аж ніяк не зв’язками у високих кабінетах. Це могла бути пастка.

— Законсервований шифрувальний висхідний канал, — поважно сказав Шнайдер. — Ми вкрали його у Клину. Тепер, Джоко, кажучи, що я підключений, я не жартую.

— Хто міг заманювати вас у пастку? — спитав я.

— А, — хлопчик зітхнув. У його голосі вчувалася втома від життя, для якої треба було б бути старшим на кілька десятиліть. — Хто його знає. Державні органи, Картель, аналітики корпоративних відносин, кемпістські шпигуни. Ні в кого з них немає причин любити Джоко Роспіноеджі. Нейтралітет у війні не заважає наживати ворогів, хоч він для того й потрібен. Радше навпаки: він позбавляє будь-яких друзів і забезпечує підозру та зневагу всіх сторін.

— Війна ще не дійшла так далеко на південь, — зауважила Вардані.

Джоко Роспіноеджі поважно приклав руку до грудей.

— І ми всі надзвичайно цьому раді.