Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ковток повітря 📚 - Українською

Читати книгу - "Ковток повітря"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ковток повітря" автора Джордж Орвелл. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 14 15 16 ... 66
Перейти на сторінку:
«розповісти про все батькові», та робила це вкрай рідко. Ми швидко второпали, що скаржиться вона на нас не надто часто, та й не становило жодної проблеми ухилитися від її довгої указки, якою вона замахувалася на нас.

Джо було вісім, коли він опинився серед гурту забіяк, які називали себе «Чорна рука». Заправляв там усім тринадцятирічний Сід Лавгроу — молодший син лимаря; до компанії також входили два сини інших власників магазинів, хлопчик на побігеньках з пивоварні і двійко хлопців з ферми, яким якось вдавалося ухилятися від роботи, щоб кілька годин побешкетувати з товаришами. Попри доволі простацький вигляд і говірку, цих дебелих фермерських хлопців у зашмульганих штанях прийняли до компанії, бо вони зналися на тваринах. Один із них, на прізвисько Рудий, міг голіруч упіймати зайця. Вгледівши тваринку, яка зачаїлася у траві, він кидався на неї, придавлюючи всім тілом. Синів торговців і робітників розділяла велика соціальна прірва, та років до шістнадцяти ніхто на це не зважав. У компанії було своє слово-пароль і ритуал посвяти — перш ніж стати одним із них, ти мав порізати собі палець і з’їсти хробака, а головне — всім виглядом демонструвати, який ти відчайдушний хлопець. Клопоту вони завдавали чимало: били вікна, ганяли худобу, збивали замки із дверей і мішками крали із садів фрукти. Інколи взимку, коли їм вдавалося позичити кілька тхорів, вони рушали на полювання — звісно, з дозволу фермерів. При собі завжди мали рогатки і палиці й постійно збирали гроші на пістолет (тоді він коштував близько п’яти шилінгів, але накопичити більше трьох пенсів ніяк не вдавалося). Влітку ходили рибалити і нишпорити по пташиних гніздах. Заняття пані Г’юліт Джо прогулював щонайменше раз на тиждень. Те саме йому вдавалося робити і під час навчання у Волтоні, хоч і дещо рідше — раз на два тижні. З ним у школі навчався син організатора торгів, який міг підробити будь-який підпис, а за пенні написати записку від мами про відсутність на заняттях через хворобу. Звичайно ж, мені до смерті кортіло приєднатися до «Чорної руки». Та Джо незмінно відмітав мої прагнення: казав, що їм не годиться панькатися з малечею.

Насправді мені хотілося просто з кимось порибалити. За вісім років свого життя я жодного разу не був на рибалці, хіба що грався у воді з сіткою, якою можна було впіймати тільки дрібний планктон. Мати боялася підпускати нас до води. Вона забороняла риболовлю — власне, як і все решту. Тільки тоді я ще не розумів, що батьки не бачать крізь стіни. Та мене збуджувала сама лише думка про те, як я вуджу рибу. Скільки разів я минав ставок на фермерському млині, спостерігаючи за тим, як десь у тихій заводі плещеться короп — тоді він здавався мені велетенським, — але зараз я думаю, що він був не більше шести дюймів завдовжки; він вистрибував на поверхню, виблискуючи на сонці, мов діамант, хапав якусь личинку і пірнав назад. Я міг годинами не зводити очей з вітрини крамниці Воллеса на Головній вулиці, де продавалися вудочки, рушниці та велосипеди. Зранку я прокручував у голові історії Джо про риболовлю: він розповідав, як робити наживку з хліба, як правильно закидати вудочку з поплавком, як гнеться ця вудочка, коли на гачок втрапить рибина. «Якась маячня!» — певно, подумаєте ви. Роздуми про гру світла і риболовлю... Звісно, комусь більше до душі мисливство і зброя, комусь — мотоцикли, літаки чи коні. Та є в цьому якась магія. Забракне слів, щоб усе до пуття пояснити. Якось одного ранку (це було в червні, а мені тоді було, мабуть, років вісім) я довідався, що Джо збирається прогуляти школу і замість занять вирушити рибалити, тож вирішив піти слідом за ним. Якимось чином він мене розкусив і заявив, коли ми одягалися:

— Навіть не мрій, що ми візьмемо тебе з собою. Спершу підрости! Ти лишаєшся вдома!

— Та я навіть гадки такої не мав. Зовсім.

— Авжеж! Ти думав, що ми візьмемо тебе у свою компанію.

— Ні, не думав!

— А ось і думав!

— Ні!

— А я кажу так! Ти сидітимеш удома. Нам більше робити нічого, як морочитися з клятою малечею!

Джо щойно вивчив слово «клятий» і тепер всюди його використовував. Якось це почув батько і так розлютився, що нагримав на брата, попередивши, що всю душу витрясе з нього, якщо ще раз почує таке. Проте, як завжди, обмежився тільки словами. Поснідавши, Джо взяв свій портфель і шкільний кашкет, сів на велосипед і поїхав «до школи» — на п’ять хвилин раніше, ніж зазвичай (так він робив щоразу, коли збирався прогуляти заняття). Коли ж настав час і мені йти до пані Г’юліт, я вийшов на вулицю і миттю чкурнув до провулку за будинками. Я знав, що братова ватага збирається на ставок біля млину, і мав намір піти з ними, хай би чого це мені вартувало. Хлопці, напевно, відгамселять мене, і я не встигну на вечерю — тож мати дізнається, що я прогуляв заняття, і тоді перепаде ще й від неї, та мені було байдуже. Мені до смерті хотілося порибалити з хлопцями. Довелося піти на хитрощі. Я дочекався, доки Джо дістанеться місця, і тільки тоді рушив туди ж, тільки іншим шляхом — стежиною за густими рядами кущів і дерев. До ставка мені вдалося підійти, перш ніж компанія мене помітила. Стояв теплий літній ранок. Ноги по коліна втопали у траві. Верхівки в’язів похитувались від легкого вітерцю, густе зелене листя шелестіло, наче розкішний шовк. Була дев’ята ранку, мені вісім, літо тільки починалося — довкола зелено, все ще квітне дика троянда, над головою пропливає мереживо білих хмаринок, десь на видноколі, на пагорбах, даленіють шапки лісів Горішнього Бінфілда. Та на все це я не звертав жодної уваги. Тільки й думав, що про зелений ставок і того коропа, хлоп’ячу компанію з вудочками і наживкою з тіста. Наче вони відкрили райський куточок і мені конче необхідно до них приєднатися. Нарешті я наблизився до них. Хлопців було четверо: Джо, Сід Лавгроу, хлопчик-кур’єр і ще один син власника крамниці — здається, його звали Гаррі Барнс.

Обернувшись, Джо побачив мене:

— От чорт! Малий припхався, — роздратовано сказав він і підійшов до мене, готовий надавати по потилиці. — Ти що, забув, що я тобі казав? Геть звідси, щоб і сліду твого не було тут!

У нас із Джо такий характер, що

1 ... 14 15 16 ... 66
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ковток повітря», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ковток повітря"