Читати книгу - "Ковток повітря"

— Не піду.

— Ні, підеш.

— Йому треба надерти вуха, Джо, — підхопив Сід. — У нас тут не дитсадок.

— То ти підеш? — запитав Джо.

— Ні.

— Ну добре, хлопче! Добре-е!

І тут почалося. Він бігав за мною, даючи копняків. Та далеко від ставка я не тікав — кружляв берегом. Зрештою Джо наздогнав мене, повалив на землю, притис коліньми мої руки і почав крутити мені вуха — його улюблене заняття, яке я терпіти не міг. На очі наверталися сльози, але я не міг відступити. Мені так хотілося лишитися і порибалити з хлопцями! Неочікувано один із них зглянувся наді мною, підійшов до Джо і сказав, щоб той дав мені спокій, дозволивши зостатися. Тож врешті-решт я лишився з ними.

Хлопці мали із собою гачки, волосінь, поплавці, добрячий шматок хлібної м’якушки, а вудилища ми вирізали з дерева, що росло над ставком. Фермерський будинок стояв всього за дві сотні ярдів, тож треба було постійно пильнувати, чи не помітив нас старий Брувер — він дуже злився, коли ми тут рибалили. Не можу сказати, щоб ми йому якось заважали (воду із ставка він використовував лише для поливання), просто він ненавидів хлопчаків. Декому з компанії не сподобалось, що мені дозволили лишитися, і вони постійно повторювали, щоб я не стовбичив на світлі, бо нас можуть помітити, до того ж я ще замалий, аби тямити щось у риболовлі. Казали, що я тільки розганяю рибу, хоча шуму від мене було вполовину менше, ніж від решти. Насамкінець мене відправили в інший куток ставка, де геть не було тіні. Сказали, що я почну хлюпатися у воді й розлякаю всю здобич. У місці, яке мені дісталося, на улов марно було розраховувати. Я знав це. Просто відчував — інтуїція спрацьовувала, чи що. Та хай там як, я нарешті рибалив. Я сидів на березі, порослому травою; довкола літали мухи, у повітрі стояв різкий запах м’яти; я спостерігав за червоним поплавцем, що стирчав із зеленкуватої води, і попри зарюмсане обличчя почувався таким щасливим, як ніколи.

Бозна скільки ми там просиділи. Сонце підбивалося все вище і вище, ранок тягнувся повільно, і жоден із нас ще нічого не впіймав. Стояла спекотна днина, для клювання було надто сонячно. Поплавці лежали нерухомо. Ми вдивлялися у товщу води, ніби намагалися щось розгледіти у темному склі. Посередині ставка було видно кілька рибин, що плавали майже на поверхні; ось у траві під самим берегом промайнув тритон — піднявся і завмер, зіпершись на якийсь пагінець і не висуваючись із води. Але риба не клювала. Кілька разів хлопцям здавалося, що вони щось впіймали, — але щоразу помилялися. Час ішов, ставало дедалі спекотніше, мухи жерли нас живцем, а від берега віяло м’ятним ароматом, як із крамниці солодощів тітки Вілер. Поступово голод почав брати гору — здебільшого через те, що я не знав, коли пообідаю. Та я продовжував сидіти тихо як миша, не зводячи очей з поплавця. Хлопці дали мені ще один шматок хліба — змінити наживку, та я дуже боявся зчинити шум, витягуючи саморобну вудочку, і звинувачень у тому, що я розігнав усю рибу в радіусі п’яти миль.

Просиділи ми так години зо дві, аж раптом мій поплавець заворушився. Я був впевнений, що то риба. Певно, вона пропливала повз і випадково хапнула наживку, насаджену на гачок. Коли клює, ти це знаєш напевно. Це відчуття відрізняється від того, коли поплавець сіпається, бо ти випадково смикнув вудочку. І тут поплавець пішов під воду. Більше стримуватися я не міг і вигукнув:

— Клює!

— Не бреши, — відмахнувся Сід Лавгроу.

Та вже наступної миті сумнівів у цьому не було ні в кого. Поплавець пішов на дно — я все ще бачив червону пляму під водою і відчував, як волосінь у руці натягнулася. О боже, яке ж це відчуття! Волосінь тремтить, натягнута наче струна, а з іншого її кінця на гачку — рибина! Решта побачили, як вудочка дугою зігнулась у моїй руці, і кинулися до мене. Я витягнув свій трофей з води, і риба — велика й срібляста — пролетіла над нашими головами у повітрі. Цієї ж миті у нас вирвався дружний зойк: рибина зіскочила з гачка і впала в зарості м’яти, що росли на мілководді. Перевернутися їй не вдавалося — вона безпорадно лежала на боці. Джо стрілою стрибнув у воду, розплескуючи вусебіч бризки, і вхопив її обома руками. «Впіймав!» — вигукнув він і кинув здобич подалі у трав’яні хащі. Ми впали на коліна довкола, роздивляючись її. Нашим радощам не було меж! Бідолашна сіпалась, перекидалася; у сонячних променях її луска виблискувала всіма кольорами райдуги. То був велетенський карась — щонайменше сім дюймів завдовжки, і важив він десь із чверть фунта. Як же ми тішились і кричали, роздивляючись його! Аж раптом нас накрила тінь. Піднявши голови, ми побачили старого Брувера у своєму високому капелюсі (тоді всі носили такі — щось середнє між котелком і циліндром) і крагах з грубої шкіри; в руках він тримав дерев’яну палицю.

Ми принишкли, вмить відчувши себе маленькими куріпками, на яких от-от нападе яструб. Він обвів усіх нас поглядом. Вигляд у нього був зловісний — у Брувера майже не було зубів, а поголене підборіддя виступало вперед так, що його щелепи нагадували щипці для горіхів.

— Що це ви тут робите? — запитав він.

Звісно, було цілком зрозуміло, чим ми тут займаємося. Всі мовчали.

— Зараз я покажу вам, як рибалити у чужому ставку! — заволав він і кинувся на нас, розмахуючи палицею.

«Чорна рука» злякалася і кинулась навтьоки. Вудочки і мій трофей ми залишили на березі. Ноги у Брувера були вже не ті, що замолоду, тож він не міг швидко бігти, та все ж він встиг кілька разів вперіщити, перш ніж нам вдалося втекти на безпечну відстань — до середини лугу. Він кричав, що знає наші імена і неодмінно поскаржиться батькам. Я біг у хвості ватаги, тож більше за всіх дісталося саме мені. Коли ставок лишився далеко позаду, я побачив, що мої ноги рясно вкриті червоними смутами.

Решту дня я провів з хлопцями. Вони ніяк не могли вирішити, приймати мене до свого товариства чи ні, та поки що дозволили лишитися. Хлопцю з броварні, який знайшов якийсь привід відпроситися на ранок, був