Читати книгу - "Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося"

Незалежно від того, що саме ти обереш, головне практикувати це регулярно. Прошу, не треба одразу переходити з розряду «ніколи не тренувалася» до категорії «зареєструвалася на марафон». Таке рідко діє, якщо діє взагалі, тож неминуче призведе до розчарування в собі. Обери краще щось мале, але таке, що ти можеш практикувати системно. Можна прогулюватися довкола свого району тричі на тиждень. Можна влаштувати чотири десятихвилинні воркаути за відео з інтернету. Так, ти можеш. Познач у календарі три дні на тиждень, коли тренуватимешся, й розроби ДОКЛАДНИЙ ПЛАН, як саме. Обдумай просто зараз усе, що слід обміркувати. Не жартую. Складай план. Я чекаю.

І, знову ж таки, кажу як є: воно СПРАЦЮЄ. Якщо тренуватимешся регулярно, ти СТАНЕШ щасливіша. Тому перестань скаржитися, довірся мені і спробуй. Найгірший сценарій? Ти розізлишся на мене за те, що змусила тебе тренуватися. Переживу якось.

Кажу собі, яка я за все вдячна, навіть коли не почуваюся вдячно

вдавай, аж доки відчуєш

Я впроваджувала свій новий досвід у життя. Вела щоденник, не накурювалася до безпам’ятства і якимсь дивовижним чином змушувала фізичне тіло регулярно тренуватися (це було ТАК ДИВНО для мене). На шостий місяць мені почало ставати ліпше, — принаймні я більше не почувалася ходячою катастрофою. Десь тоді найкраща подруга Ізабель — саме та, що запропонувала вести щоденник, — запросила мене відпочити разом з її родиною до Мейну.

Мейн? У мене руки опустилися. Родина Ізабель — білі англосаксонські протестанти привілейованого походження. Вони прибули до Америки на «АРАБЕЛЛІ». Що таке «Арабелла», питаєш? Та це просто той самий корабель, який Джон Вінтроп привів до Америки у складі того-таки флоту, до якого належав «МЕЙФЛАУЕР». Її родина — лібертаріанці, що ревно вірять у переваги капіталізму, а ще вони дуже багато говорять про лижі. А я — єврейка, така ліберальна, аж не поміщаюся в політичному спектрі, а той єдиний раз, коли уже дорослою каталася на лижах, проплакала на дитячій гірці, аж поки визнала себе «après-skier»[14]. Чи мені приємно буде в Оці Саурона Білої Англосаксонської Америки? Насправді я любила родину Ізабель. І хоч наші політичні погляди розбігалися більш ніж досить, вони були добрі, розумні та інклюзивні люди, які щонеділі запрошували мене до свого дому в Нью-Йорку. Тож якщо я шукала способу змінити своє життя, чому б не почати з нових краєвидів і безкоштовної відпустки?

Дорогою до їхньої «ділянки» на Дір Айленд я уявляла щось у стилі Кеннеді. Мені бачилось, як ми паркуємося біля білої вілли з червоними дверима, фантазувала про американські прапори повсюди і що в Мейні використовуватиму фрази на кшталт «Будь хорошим хлопцем, старий!», перш ніж ковтнути прохолодного збадьорливого коктейлю. Та замість розкоші Кейп-коду[15], ми прибули до пуританських, оббитих вагонкою міських нетрів. Малесенькі будиночки «ділянки» мали такі тонкі стіни, що пропускали всі звуки, і не опалювалися, а в «літні» ночі температура тут опускалася майже до нуля. Щоб не замерзнути, я накривалася горами вовняних ковдр. Очевидно, у цьому і полягала заможна білошкіра американсько-саксонська культура: суворість, варені омари й нещасні випадки на морі через пияцтво.

Мене дуже тішила поїздка в нове місце, де я ще ніколи досі не була, але водночас діймав страх щодо хлопця, з яким я щойно почала зустрічатися. Мет був у буквальному сенсі вчений-ракетобудівник, на якого я запала з двох причин: по-перше, він був тривожно схожий на мого віднедавна колишнього Кітса (ти його знаєш, це той чувак, який бідкався, коли в гості приїхала моя сестра). По-друге, ставився до мене без фанатизму. Це мене по-справжньому зачепило. Коли казала йому: «Ти мені подобаєшся», він ледь помітно всміхався, але не промовляв і слова. Його неоднозначне ставлення лише доливало олії у вогонь мого відчайдушного бажання довести, що я була вдалою партією. Знаю, це безглуздо, та я вважала, що як зможу примусити Мета покохати мене й підтвердити мою вартісність, то це запустить якийсь механізм, і Кітс відчує, що теж кохає мене. Тоді обидва чоловіки змагатимуться за мене, і переді мною постане складний, але приємний вибір. Аякже, бездоганна логіка.

Першого дня в Мейні до нас приєдналася кузена Ізабель, Еліза. Це завдяки таким, як вона, виникло порівняння із пташкою: Еліза була блондинка і мала найніжніші риси. А ще вона належала до людей, які страшенно дратують: після Гарварду стала професійною балериною, а потім одного дня просто вирішила зробитися адвокатом. Додайте до цього її природну доброту... доволі огидно, правду кажучи. Ми з дівчатами прогулювалися селом, коли я пояснювала їм причину мого стресу. Саме минали крамничку з місцевою традиційною біжутерією, аж я промовила: «Просто не можу викинути з голови Кітса та Мета. І ці думки — неприємні. І вони не про те, що я за ними сумую чи які вони чудесні, а про те, як я їм не подобаюся й що зі мною щось негаразд. У мене страшенно низька самооцінка, і це дуже виснажує». Еліза зі своєю пташиною усмішкою на обличчі проспівала у відповідь: «А чи ти чула про позитивну психологію?» Ні, Елізо. Не чула.

Вона пояснила, буцім позитивна психологія базується на ідеї про те, що мозок можна налаштувати не просто на стабільність, а на процвітання. «Позитивна психологія — про те, як активно ставати щасливішим». Звучить цікаво (якщо не старомодно). «Багато про це не знаю, та загалом ідеться про пошук вдячності у житті». Про яку «вдячність» їй ішлося? Я була певна, що ніколи досі не вживала цей термін хоч би про що йшлося, справді. Розумію, в це важко повірити, але вдома мене не навчили практикувати вдячність, і сама я теж її не розвинула. Виросла в сім’ї, де слухала безкінечні мамині обвинувачення: «Всі, ВСІ довкола — проти нас. Ти маєш їх перехитрити і подолати!» Еліза пояснила, що «очевидно, вдячні люди насправді просто щасливіші». Оце вже звучало підозріло. «А як нема за що бути вдячним?» — зондувала я. «Можливо, ти маєш більше підстав для вдячності, ніж тобі видається! Може, варто почати писати щоденний перелік того, за що ти вдячна, й подивитися, що з того вийде?» — запропонувала Еліза. «А може, тобі варто забратися до бісової матері, й подивитися, що буде?» — хотілося мені буркнути у відповідь.

Можливо, щоденний перелік моментів удячності спрацював би для вже щасливих людей, як-от Еліза, яка була балериною-адвокатом і мала власний дім у Мейні, але тільки не для мене. Список вдячності не дав би користі людині, яка доводила себе до божевілля, одержима думками про двох хлопців, які не кохали її. Мої нутрощі реагували на пропозицію Елізи воланням «ти-не-розумієш-ані-мене-ані-реальності-ти-привілейована». КРОВ ЗАКИПАЛА ГНІВОМ. «До сраки її, до сраки всіх, я не маю